Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Ліворуч над кам'янистою стежкою, що гадючкою повзла вниз, височіла скельна стіна; праворуч відкривався положистий схил, і там, нижче рівня стежки, рясніли видолинки, прикриті кущами й низькорослими деревцями. В одному з таких видолинків і гомоніли якісь невідомі.

Він підкрався ближче й раптом побачив: з-поміж двох валунів виглядав голова в червоному каптурі. Це був Балін на чатах. Гобіт трохи не заплескав у долоньки й не закричав на радощах, але стримався. Боячись наскочити на щось несподіване й неприємне, він не зняв персня і тепер бачив, що Балін дивиться просто крізь нього і його не помічав. “Ось я з ними пожартую”,— подумав він, заповзаючи в навислі над видолинком кущі. А там Гандальф саме сперечався з гномами. Вони обговорювали все, що з ними сталося в тунелях, і намагалися вирішити, що діяти далі. Гноми бурчали, а Гандальф казав, що вони ніяк не можуть подорожувати далі, лишивши Злоткінса в руках у гоблінів, не спробувавши з'ясувати, живий гобіт чи мертвий, не спробувавши вирятувати його.

— Зрештою, він мій друг, — казав чарівник, — і непоганий малюк. Я почуваю себе відповідальним за нього. Ох, якби ж ви не загубили його в тунелях!

А гноми не могли взяти втямки, навіщо взагалі було запрошувати Злоткінса з собою, чого той не тримався друзів та не біг за ними й чому чарівник не вибрав когось кмітливішого.

— Досі він завдавав більше клопоту, ніж користі приносив, — заявив один. — Якщо нам треба зараз вертатися назад у ті осоружні тунелі, аби його там розшукати, то хай йому всячина, ось що я скажу!

— Я взяв його з собою, а я не беру того, що мені без пуття, — сердито відказав Гандальф. — Або ж ви допоможете розшукати Злоткінса, або я піду від вас, і ви тут, як хочете, так і виплутуйтеся з біди. Аби ми тільки розшукали його, ви б мені ще не раз подякували, поки все це скінчиться. І як це ти, Дорі, покинув його, навіщо тільки ти це зробив?

— І ви б його покинули, і ви б його впустили, — виправдувався Дорі,— якби несподівано в пітьмі гоблін схопив вас іззаду за ноги, та перечепив вас, та ще й стукнув у спину!

— То чого ти його знов не посадив на плечі?

— Матінко рідна! Ви ще питаєте? Гобліни билися й кусалися в тій пітьмі, всі через когось перечіпались і били один одного! Ви самі трохи голови мені не зняли своїм Гламдрінгом, а Торін штрикав на всі боки Оркрістом. Несподівано ви зробили один із тих ваших сліпучих спалахів, і ми побачили, як гобліни з вереском біжать назад. Ви крикнули: “Всі за мною!”— і всі мусили бігти за вами. Думалося, всі побігли. Ніколи було рахувати, ви ж самі добре знаєте, поки ми прорвалися крізь варту, вибігли через нижні двері й скотилися сюди. І немає тепер з нами Викрадача, хай йому абищо!

— А Викрадач тут! — сказав Більбо, знявши персня і ступивши в середину кола.

Леле, як вони попідскакували! А тоді закричали від подиву та радощів. Гандальф був вражений, як і всі гноми, та, мабуть, зрадів дужче за них усіх. Він покликав Баліна й сказав тому, що думає про вартового, який пропускає інших без попередження отак просто до гурту. Що й казати, після цього гноми стали куди більше поважати гобіта. Коли досі вони ще сумнівалися, чи той справді такий першорядний Викрадач, як твердить Гандальф, то тепер усі їхні сумніви розвіялися. З усіх гномів Балін був найдужче спантеличений; та всі погоджувалися, що гобіт утнув таки вельми хитру штуку.

Їхня похвала так потішила Більбо, що він лише, посміявся в душі, а про персня не сказав анічогісінько. Коли ж його спитали, як він це зробив, сказав лише:

— О, просто підкрався — ну, самі знаєте, — обережненько, тихенько.

— Ну, то це перший раз таке сталося у мене, — бо досі в моє чатування і миша не могла обережненько, тихенько проповзти під самим моїм носом, щоб я її не помітив, — заявив Балін. — І я зніму перед вами свого каптура.

І зробив це з поклоном:

— Балін до ваших послуг.

— Ваш слуга Більбо Злоткінс, — відповів гобіт.

Тут усі захотіли почути про всі його пригоди, відколи вони його загубили. І гобіт сів на землю й розповів їм усе — окрім того, як знайшов персня. (“Розкажу потім, не зараз”,— подумав.) Особливо гномів зацікавила гра в загадки, і всі здригнулися співчутливо, коли він змалював їм Гам-гама.

— А коли він усівся біля мене, я вже не міг придумати ніякої загадки, — розповідав Більбо, — і я спитав: “Що у мене в кишені?” І він не вгадав за три рази. Тоді я сказав: “Пам'ятаєш свою обіцянку? Іди й покажи мені вихід звідси!” Та він кинувся до мене, щоб мене з'їсти, а я — навтікача, але перечепився через виступ і впав, а він проминув мене в темряві. Тоді тихенько пішов за ним і почув, що він розмовляє сам з собою. На його думку, я знав, де вихід із підземелля, і він вирішив, що знайде мене там. Тоді сів перед отвором так, що я не міг його минути. Тоді я його перескочив і так від нього врятувався, а потім поспішив до брами.

— А сторожа? — спитали гноми. — Хіба там не було сторожі?

— Ого! Там тієї сторожі було повно, та я втік від них. Але застряг у дверях — вони були тільки трішки прочинені — й погубив там стільки гудзиків, — мовив гобіт, сумовито дивлячись на свою подерту одежину. — Але я таки протиснувся У двері — і ось я тут.

Коли він розповів про те, як утік від сторожі та протиснувся у двері,— так ніби то не було надто тяжко чи небезпечно, — гноми дивилися на гобіта вже зовсім іншими очима: вони його поважали.

— А що я вам казав? — засміявся Гандальф. — Золотко Злоткінс вартий більшого, ніж вам здається.

І, сказавши так, подивився на гобіта чудним поглядом з-під кущистих брів, аж той подумав, чи не відгадав чарівник ту частину розповіді, яку він замовчав.

Потім Більбо почав розпитувати Гандальфа: адже він не чув того, що чарівник розповів гномам. Йому цікаво було знати, як їх усіх розшукав чарівник і як їм велося до останньої миті.

Чарівник, сказати правду, був зовсім не від того, щоб ще раз переповісти свої подвиги. Тож він сказав гобітові, що вони з Елрондом, звичайно, добре знали про лихих гоблінів у цій частині гір.