Читати книгу - "Ангел пригляду"

в тилу… Наступ не наступ, обстріл не обстріл, а так, казна-що. За всіма розвідданими, та й на думку командування, не мали б сепаратисти наступати, бойових дій теж не планували. Але як зайвий раз не напаскудити укропам? Тим більше що орки тут самі собі пани, до Бога високо, до Москви далеко…

І треба ж такому статися: саме перед обстрілом Кураєв надіслав есемеску, що починає перехід. А за кілька хвилин вступила ворожа артилерія, запрацювали гаубиці.

Капітан кинувся до телефону — додзвонитися, скасувати все до біса. Плювати, що зв’язок відкритий, не кодований, плювати, що свої ж у разі чого в шпигунстві звинуватити можуть — усе рвалося, розвалювалося на частини. Але російський сержант, як і слід було очікувати, на дзвінок не відповідав. Вимкнений був мобільник з обережності, а та несподівано обернулася чистим самогубством. Не свої, то наші мали б Кураєва цього підстрелити.

Скреготів зубами капітан, матюкався, штурхав табуретки, але вдіяти нічого не міг. Нарешті не витримав, кинувся до полковника Петренка — просити не відповідати на провокації, ігнорувати обстріл з того боку.

— Ти що, з глузду з’їхав? — гаркнув полковник, синіючи пикою. — По нас із гаубиць гатять, а я мовчатиму?

— Олександре Івановичу, перебіжчик занадто важливий, — не моргнувши оком брехав капітан. — Стратегічна інформація. Нехай тільки дістанеться, а потім уже ми їм дамо…

— Я тобі просто зараз дам, та так, що не прочухаєшся! — закричав полковник, навісніючи. — Геть звідси, капітане, і щоб очі мої тебе не бачили!

Але Голощок уже й сам подався геть, не чекаючи наказу. Не стріляти у відповідь — ніхто на таке не піде, лише з відчаю могло таке на думку спасти. Однак під час розмови з начальством відкрився йому інший шлях — спробувати самому все залагодити просто на полі бою.

Через десять хвилин він уже був на позиції, тобто в придорожній канаві — брудній, як смітник, навіть не прикритій снігом. Опустився був навколішки, потім плюнув, ліг — не до комфорту зараз… Утупився у важкий артилерійський бінокль на голе, обдерте поле, нечутно ворушив підмороженими губами, люто навіснів.

Там, куди дивився своїми лінзами бінокль, за розщепленою зеленкою, за горбом земної кулі, переховувався ворог. З того боку покашлювали гармати, поки не купно — то недоліт, то переліт. Пристрілювались. Але вже й зараз життя медом їй не здавалося. Смерть явно гуляла навколо, смердючий її подих вітер доносив крізь поле, дивилося з сірої пустки алмазне бездушне око.

Звідти ж, із боку смерті й пристрілювального вогню, мусив з’явитися російський сержант Кураєв. І його, Голощока, завдання полягало в тому, щоб не вбити ворожого сержанта, а навпаки — врятувати його, вивести з-під вогню цілим і неушкодженим, хай йому грець!

Хлопці з розвідроти залягли неподалік. Голощок не дивився на них, знав, що лейтенант Римар сам упорається не гірше, без суєти розставить усіх по місцях.

Трохи віддалік, у тилу, метушився піхотний комвзводу, незнайомий капітану лейтенантик, певно, щойно прибулий зі своїми необстріляними.

— Снайпера, снайпера давай… Є прикриття?

Краєм ока капітан відчув, як позаду пропливла величезною блідою рибою БМП. Гармати вже стояли на узбіччі, обслуга залягла поруч, чекала команди. Цариця полів, піхота, поки не час, присіла за кущами, пострілювала один в одного цигарки, матюкалась упівголоса, набиралася снаги.

Орки на якийсь час притихли, не стріляли: може, вичікували, може, готувалися до нового обстрілу.

Хтось із піхоти ввімкнув маленький транзистор, засичала, настроюючись, станція.

«Продовжуємо концерт за заявками радіослухачів. Виступає чоловічий хор філармонії Донецької народної республіки», — з фальшивим натхненням оголосив диктор.

Бійці злобно загомоніли («Донецька, блль, народна!»), побажали відправити весь хор у повному складі до такого місця, звідки не відразу й витягнеш.

Хор тим часом почав неголосно, проникливо, майже речитативом:

«Я вижу твою улыбку,

Я помню свою ошибку,

Но сердцу уже не важно,

И я ошибаюсь дважды…»

— Прибери на хрін цих козлів! — закричав якийсь боєць, перекриваючи загальний гомін.

Власник приймача потягся був змінити хвилю, але тут другий, просунутий спинив:

— Стривай-стривай, зараз приспів…

І точно: вступив соліст, глибокий чоловічий бас, повів мелодію, набираючи голосом сили й проникливості. І раптом зажадав:

«Девочкой своею ты меня назови,

А потом обними,

А потом обмани…»

Піхота вибухнула. Транзистор збився з хвилі, захарчав, ганяючи частоти туди й назад.

«Маруся, раз, два, три, калина,

Чорнявая дівчина

В саду ягоди рвала…»

— гримнув якийсь інший хор.

— Назад, назад! — заволали бійці.

Власник транзистора покрутив коліщатко, знайшов колишню станцію.

«Девочкой своею ты меня назови…»

— далі наполягав донецький бас.

Піхота зайшлася, хтось навіть істерично повискував з лівого флангу.

— Вони там що, зовсім з глузду з’їхали? — здивовано запитав маленький рудоволосий боєць.

— Та це до них Валерія приїжджала, виступала з хором. Валерія поїхала, а пісня залишилася… — пояснив просунутий.

Бійці знов заіржали. Комвзводу невдоволено озирнувся.

— Відставити сміхуйочки! — гаркнув. — Демаскуємо, мать вашу!

Транзистор слухняно змовк, ніби йому в рота кляп сунули. Але бійці все ще сміялися, не могли вгамуватися. Знову вдарило з того боку, прилетіла міна, рвонула десь у тилу…

З поля хробаком приповз мокрий і брудний сержант Копійка.

— По антені б’ють, суки. Засліпити хочуть. Там у них на висотці гаубиця…

— Перебіжчика не бачив? — не відриваючись від бінокля, запитав капітан.

— Який там, на хрін, перебіжчик… Кому охота голову підставляти?

Але капітан уже не слухав. За спиною заревів мотор БМП, глухо тріснув постріл, відлетіло з протяжним шумом у бік ворога.

— Пішли! Пішли! — закричав, зриваючи голос, піхотний лейтенантик.

Необстріляні бійці побігли до БМП, стадом, як вівці, не знаючи, як безпечніше. Голощок бровою не повів, вивчав поле.

— Зачепився! — в паніці заволав хтось із піхотинців. — Зачепився, мать його!

Голощок скривився, не відриваючи від очей бінокля. Новобранці, хлопчаки, бояться, панікують. Запанікуєш тут! У БМП, в залізній тісняві, лункій, наче в труні на гусеницях. Накриє прямим влученням, тільки розкатані гусениці й залишаться. Один постріл — і кінець.

— Давай другу! — репетували піхотинці.— На медицину женемо…

— Ще раз повтори! Ще! — надривався в рацію лейтенант.

Нічого цього Голощок уже не чув. Потім раптом вичепив поглядом крихітну камуфляжну точку, що повзла посеред поля, зрадів, повів її біноклем. Він, Кураєв, кому ж іще бути?!

Але не один капітан помітив перебіжчика. Шмагонула черга з ДШК з того боку.

— Ах ти с-сука! — вилаявся Голощок, залізними пальцями до хрускоту стиснувши бінокль.

Знову затукав кулемет. Точка лягла, розчинилася. Накрили? Ні, не злякався сержант, почекав кілька секунд, поповз далі. Тепер його було вже добре видно в недоречному серед заметів камуфляжі. Кулемет знов ожив, бив короткими,