Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Раптом Злата почула дивний звук. Дівчина нащулила вуха. Зовсім недалеко від неї хтось гарчав. Якщо в лісі водяться хижі звірі, їй не минути біди. Злата озирнулась у пошуках хоч якоїсь схованки. З монотонною розміреністю рик повторювався знову й знову. Злата вся обернулася на слух. Ні, розлючений звір так не гарчить. Хто б це міг бути? Підганяєма цікавістю, маленька красуня обережно пішла на звук. Невдовзі в просвіті між деревами вона побачила величезний розписаний ящик з блискучою ручкою.

«Та це ж величезна шарманка!» — сяйнула думка.

Поряд з величезною шарманкою, закутавшись у вицвілу вовняну ковдру, хропів велетень. Біля нього тліло вугілля згаслого багаття. Велетень заворушився і, прицмокуючи губами, повернувся на інший бік. Сучкувата гілляка, що лежала поряд, боляче вп’ялася йому під ребра. Не встигла Злата заховатися, як велетень прокинувся, розплющив заспані очі й побачив крихітну золотоволосу лялечку. Сон з нього як вітром звіяло.

— Цур мене! — підхоплюючись, перехрестився він.

Ні жива ні мертва від страху, Злата кинулася навтьоки, але спіткнувшись об корінь дерева, простяглася на землі. Щойно вона підвелася, як кострубата гілка чіпко вхопила її за спідницю.

Трохи прийшовши до тями від здивування й забобонного страху, шарманщик з цікавістю спостерігав за марними спробами малої втекти. Ліс не відпускав Злати, ніби навмисне приготував для неї цю зустріч. Зрозумівши, що втекти не вдасться, Злата підняла своє прекрасне личко й з викликом подивилася просто в очі велетню:

— Я у вашій владі, пане велетень.

— Велетень? — засміявся незнайомець. — Взагалі-то люди звуть мене Осип Замірок, але для такої крихітки, як ти, я, виходить, велетень.

— Отже, ви — людина?! — сльози бризнули з синіх очей золотоволоски. Вона й уявити не могла, наскільки зменшилась!

Бідолашна сягала незнайомцю колін.

— Звичайно людина. А ти, значить, фея? Бач, брат, яка дурниця інколи насниться, коли підігрієш себе винними парами! — усміхнувся шарманщик.

— Якби ж це був сон! — сумно зітхнула Злата.

Осип ущипнув себе за носа і, переконавшися, що не спить, весело хлопнув себе по стегнам.

— А це й справді не сон! Отже, мені пощастило зустріти фею наяву? То ж, як і належить, виконуй мої бажання. Для початку мені б пляшечку вина, щоб зігрітися, — загнув він палець на руці.

— Я не фея. Я проста дівчина, — похитала головою Злата.

Шарманщик затрусився від реготу:

— Подивись-но, проста дівчина! Мене не обдуриш! Де це ти бачила таких дівчат?

— На жаль! Наді мною висить тягар чарів. Я не можу вирости більшою, — сказала Злата, приховавши при цьому, що вона, навпаки, день у день стає все меншою.

— Отже, ти — не фея, — розчаровано протягнув Осип. — Шкода, пляшечка винця мені б зараз не завадила. Та ти й сама, я бачу, тремтиш від холоду. Одяг твій не по погоді. Ходи-но, погрійся.

Шарманщик витяг край ковдри. Злата із вдячністю закуталася в неї. Тим часом Осип міркував:

— Я думаю, ти мені зустрілася неспроста. Мабуть, там, на небесах, — він багатозначно ткнув пальцем угору, — за мною якась добра справа записана, ось мені тебе й послали. Уяви, третього дня у мене мавпа здохла. Ми з нею по ярмарках ходили. Я на шарманці грав, а вона щасливі білетики для вельмишановної публіки витягала. Вже як я за нею сумував. Сама розумієш, без мавпи які заробітки? І ось — маєш тобі. Почули, видно, мене у небесній канцелярії і замість здохлої мавпи тебе послали.

Горда красуня ледь не задихнулася від обурення. Невже цей мужик думає, що вона буде тягти щасливі білетики замість ярмаркової мавпи? Але тут, ніби шелест дерев, ніби подув вітерця, у вухах у неї зазвучав голос Королеви Дріад: «Віднині ти даруватимеш усім щастя».

Тільки тепер страшний зміст пророцтва чарівниці дійшов до золотоволосої красуні. Вона зрозуміла, що через свою гординю їй доведеться перенести нове приниження.

Збираючись у дорогу, шарманщик дістав з кишені ошийник і почав прилаштовувати його навколо шиї Злати.

— Гей, що це ти робиш! — обурилась дівчина.

— Це тобі спадок від моєї старої Жаконі. Для порядку, щоб часом не втекла. Та ти не сердься, що на мотузці сидітимеш, зате поїдеш на шарманці, як принцеса, — він посадив розгублену Злату на розписаний музичний ящик і поплентав до міста на ярмарок.

Злата намагалася стягнути ненависний ошийник, але її пальчики були для цього занадто тонкими й ніжними, і їй не вистачало сили.

— Це тобі від незвички на прив’язі огидно. Жаконя теж спочатку єрепенилася, навіть кусатися намагалася, — усміхнувся Осип, дивлячись на спроби дівчини звільнитися. — Нічого, притерпиться, то й пригорнеться. Зате я звірів