Читати книгу - "Спокутий гріх"

Але зрадницькі ноги не несли, наче в землю повростали. Не міг зрушити з місця. Безсило опустився на лавицю. Мовчки спостерігав. Емма ні на що не реагувала, аж поки на доріжці не почувся дитячий сміх. Тоді повільно розплющила очі. Зняла навушники й сумним поглядом провела маму з двома дітками, які гуляли парком. Потім важко піднялася, накинула на плечі маленький рюкзачок і повільним кроком подалася геть.

І, нарешті, сьогодні…

Але її не впізнати!

Довге плаття, легка зачіска й макіяж…

Вона прекрасна…

— Тимуре? — почув голос Мостового й відвернувся на мить. — Ти не слухаєш?

— Пробач, — розгублено посміхнувся. Обернувся знов і… не побачив…

— З вами, начебто, була молода особа… — здивовано перепитав. — Ви не представили.

— Емілія! — згадав Ігор. — Точно. Де вона? — перелякано глянув на Уляну.

Та озирнулася і все зрозуміла.

— Пішла, — тихо промовила.

— Я наздожену, — хотів було кинутися услід Ігор, але дружина його зупинила.

— Не треба, милий, — стримано посміхнулася. — Це була її умова. Емма піде, коли відчує потребу, а ми залишимось.

* * *

— І що це було, тату? — весело підмітила Діана в машині, коли поверталися додому.

— Що саме? — насупився Тимур, не відриваючи очей від дороги.

— Інколи своїм поглядом чоловік передає більше, ніж словами чи поведінкою, — ударила прямо в самісіньке яблучко. — Твої очі світяться…

— Припини, — невдоволено буркнув Батурін. — Це та жінка, у якої загинули діти. Пацієнтка Долгаєва. Про неї колись Суворін розповідав, пам’ятаєш? — спробував виправдатися.

— Справді? — здивувалася. — Ну тоді я все розумію.

— Може й мені поясниш? — злегка роздратовано кинув.

— На неї давлять шумні компанії, — відповіла. — Тому й зникла. Шкода її… — сумно добавила. — Після такої втрати важко оговтатися.

— Як Максим? — змінив тему Тимур.

— Ти мав рацію, — радісно повідомила дівчина. — Слова мами не налякали його. Він все переосмислив і зателефонував.

— То все гаразд? — хитро примружив очі батько.

— Абсолютно. Тату, — раптом згадала Діана. — Я недавно відвідувала бабусю. У неї зовсім із серцем погано. Треба щось робити.

Тимур скинув швидкість. Зупинився на узбіччі. Заплющив очі й відкинувся на сидінні.

При згадці про маму защеміло всередині. Давно вже не навідувався до неї. Більше телефонував на кілька слів. А мама виховувала його одна. Батьки розлучилися, коли Тимурові ледь минуло десять років. Відтоді батька не бачив. Знав про його існування і місцезнаходження. Адже генерал-майор Батурін командував дивізією. Потім служив при Генеральному Штабі Збройних Сил. Проте, по допомогу до нього в житті ні разу не звернувся, як би скрутно не було. Гордість не дозволяла. А сам Батурін-старший не пропонував. Три роки тому, на вісімнадцятиріччя Діани, спеціальний кур’єр, прямо в ресторан, привіз величезний букет і цінний презент. Всі дивувалися й припускали, від кого. Лише Тимур був певен, що це — подарунок дідуся, в чому потім і переконався.

Мама ж займала в його серці особливе місце. Як єдиний син, піклувався нею. Діана теж часто навідувала.

— Завтра заїду, — винувато промовив. — Ще зателефоную її лікарю. Нехай щось порадить.

* * *

— Тимур вийшов з кабінету головного лікаря задоволеним. Він проїхав сотні кілометрів аж до Закарпаття, щоб знайти для мами санаторій відповідного серцево-судинного профілю. Вирішили: як тільки хвора закінчить курс лікування, призначений кардіологом — Батурін привезе її сюди.

Він уже подивився номери і вибрав для мами гарний, одномісний. Вирішив ще пройтися територією, роздивитися навколо.

Кілька корпусів санаторію буквально потопали у розлогих кронах велетенських лісових дерев і буйної зелені.

Навколо — справжній рай. На смарагдових, акуратно покошених галявинах — викладені різнокольоровою бруківкою доріжки. Одна з таких веде до чималого штучного озера, оздобленого камінням і екзотичною рослинністю, іншою можна спуститися до кришталевого дзюркотливого потічка, третьою — до шикарного білого навісу, під яким — довгий дерев’яний стіл і лавиці. А ген вище — сектор котеджів для віп гостей.

«Ніч у такому коштує недешево», — подумав Батурін.

Він уже повертався до машини, коли увагу привернула молода жінка у стильних темних окулярах, яка сиділа на лавиці й сумно дивилась на озеро. Поряд снували відпочиваючі, обслуговуючий персонал, хтось голосно балакав по телефону, але вона ні на що не реагувала.

«Отак треба відпочивати, — подумав. — Вміти повністю виключити мозок від навколишнього середовища. Бути абсолютно спокійним на фоні метушні й суєти».

У піднесеному настрої прямував до свого автомобіля. Раптом, не дійшовши кілька кроків, застиг на місці, наче йому в спину вистрелили.

Невже?…

Різко повернувся й придивився уважніше.

Точно!

Емілія!

Це ж треба? Тут! Вдалині від шумної столиці, знайомих облич, щоденних проблем. Захована від людського ока.

Особисто з цією жінкою був незнайомий, але відчув, як від хвилювання закалатало серце. По тілу пробігли мурашки.

Мить подумав.

«Що робити? Підійти нарешті, розповісти про спільних знайомих? Ні. Маячня. А може зробити вигляд, що вперше її бачить? Просто сподобалась — тому… Ще гірша дурня! — сердився на себе. — Може?…»

— Та ну його, — голосно вилаявся і рвучко відчинив дверцята машини.

Але якась невидима сила не давала сісти за кермо.

Знов засумнівався.

Повільно обернувся.

Емілія розслаблено обперлася на спинку лавиці й виставила обличчя лагідному осінньому сонечку.

— Дозволите? — раптом почула над собою.

Спочатку навіть не зрозуміла, що питання до неї.

Ліниво розплющила очі й зупинила на незнайомцеві здивований погляд.

— Можна присісти? — ввічливо перепитав Тимур.

— Ні! — рішуче заявила, як відрізала, й знову заплющила очі.

Тимур був готовий до такої реакції, тому не розгубився. Хоч і змушений був визнати — настільки швидку й блискавичну відмову жінки отримав уперше в житті.