Читати книгу - "Володар драконів"

— Боюся, що це не я тут роблю з себе блазня, — відповів професор Візенгрунд. — Мавпа, скажіть, будь ласка! Ви коли-небудь бачили таку мавпу?

Сірчана шкурка з люттю повернулась до обох.

— Поганки! — Засичала вона. — Мухомори смердючі!

Професор Швертлінг злякано відсахнувся:

— Боже мій, що ще за дивні звуки?

— Він лається, хіба не чуєте? — Професор Візенгрунд посміхнувся. — Називає вас всілякими грибними назвиськами. На грибах він розуміється, не сумнівайтеся! Поганки, мухомори та інша погань. Здебільшого, мабуть, це гриби, що викликають нудоту — можливо, саме так ми діємо на нього. Ну хіба не огидна ця людська зарозумілість — ловити живих істот і замикати в клітці?

Професор Швертлінг лише несхвально похитав головою і притиснув живіт ще ближче до клітки.

Бен намагався крадькома подати Сірчаній шкурці знак, але вона надто захоплено лаялася і трясла ґрати решітки, не помічаючи Бена за всіма цими велетенськими людьми.

— А це що за істота, колего? — запитав професор Швертлінг, вказуючи на клітку поруч із Сірчаною шкуркою.

Бен здивовано витріщив очі. Там сидів, закривши обличчя руками, крихітний чоловічок із кошлатим морквяно-рудим волоссям і тонкими, як спиці, ручками та ніжками. На ньому були дивні штани до колін, довгий вузький каптан із великим коміром і крихітні гостроносі чобітки.

— Що ж, ви, напевно, вважаєте, що це також мутація, — зауважив професор Візенгрунд. Його товстий колега похитав головою:

— Ні, це, судячи з усього, дуже складно влаштований механізм. Ми зараз намагаємося дізнатися, хто міг загубити його тут, у таборі. Вранці, коли його знайшли, він валявся між наметами, абсолютно промоклий. Його шарпав за одяг здоровезний крук. Ми лише поки не зрозуміли, як він вимикається, тому про всяк випадок помістили його так само в клітку.

Професор Візенгрунд кивнув і продовжував задумливо дивитися зверху вниз на маленького чоловічка. Бен теж не міг відірвати очей від дивної істоти. Тільки Сірчану шкурку цей недомірок, схоже, анітрохи не зацікавив. Вона знову повернулася до людей спиною.

— В одному ви маєте слушність, Швертлінгу, — сказав професор Візенгрунд і підійшов ближче до маленького в’язня. — Це насправді не витвір матінки-природи, як оцей кобольд поруч. Це штучна істота. Але все ж таки не механізм, як ви вважаєте, а істота з плоті і крові, створена людиною. Середньовічні алхіміки були великі майстри на такі штуки. Так, поза всяким сумнівом, — він знову відступив від клітки, — це справжнісінький гомункулус.

Бен побачив, як маленький чоловічок злякано підвів голову. Очі у нього були червоні, обличчя біле, як сніг, а ніс довгий і гострий. Професор Швертлінг розреготався. Він реготав так голосно, що кури заметушилися у своїх клітках, а мавпа клацнула зубами від страху.

— Візенгрунде, ви просто диво! — вигукнув він. — Гомункулус! Знаєте що? Мені б дуже хотілося почути, яке божевільне пояснення ви дасте цим таємничим слідам на березі моря. Ходімо подивимося разом, якщо ви не проти, гаразд?

— Взагалі-то я хотів повернутися до печери з василіском — мені тут трапилась одна така, — професор Візенгрунд глянув наостанок на бранців. — Я там виявив кілька дуже цікавих ієрогліфів. Але кілька хвилин у мене, звичайно, знайдеться. А скажіть-но, Швертлінгу, чи відпустите ви цих двох істот на свободу, якщо я розтлумачу вам сліди?

Професор Швертлінг знову розреготався:

— Знову ці ваші жарти! Відколи це здобич відпускають на свободу?

— Справді, відколи? — пробурмотів професор Візенгрунд. Потім, зітхнувши, повернувся і рушив за своїм товстим колегою, який був нижчий за нього на цілу голову. Бен подивився їм услід. Якщо вже цей Візенгрунд зрозумів, що Сірчана шкурка — кобольд, то він, напевно, так само розпізнає сліди дракона. Отже, пора їм із Сірчаною шкуркою повертатися до Лунга.

Бен заклопотано озирнувся. Біля кліток все ще стояло кілька людей. Бен присів на пісок поблизу великої пальми і став чекати. Минула ціла вічність, поки всі нарешті розійшлися у своїх справах, і площа зовсім спорожніла. Бен схопився і підбіг до клітки Сірчаної шкурки. Про всяк випадок ще раз обережно озирнувся. Тільки худа кішка ковзнула повз нього. Чоловічок у клітці вже знову сидів, закривши обличчя руками.

— Сірчана шкурко! — зашепотів Бен. — Сірчана шкурко, це я!

Маленька кобольдиха здригнулася від несподіванки.

— Нарешті! — пхикнула вона. — Я вже гадала, що ти прийдеш лише тоді, коли ці смердючі мухомори опудало з мене зроблять.

— Ну-ну, заспокойся, — Бен вивчав замок на дверцятах. — Я вже давно тут, але що я міг вдіяти, поки всі вони тут стояли і сперечалися до хрипоти, мавпа ти чи ні.

— Один мене впізнав, — прошепотіла Сірчана шкурка крізь ґрати. — Це мені не подобається.

— А ти справді з Шотландії? — запитав Бен.

— Тебе це не стосується, — Сірчана шкурка з недовірою подивилася на нього. — Ну то як? Ти зможеш це відкрити?

Бен знизав плечима:

— Не знаю. Схоже, це не так просто, — він дістав із кишені складаний ножик і вставив кінчик леза в замок.

— Швидше, — прошепотіла Сірчана шкурка, тривожно озираючись. Між наметами поки нікого не було.

— Вони всі біля моря, розглядають сліди Лунга, які ти не встигла замести, — пробурмотів Бен. — Чорт забирай, яка ж тільки вперта штука.

— Вибачте, — пролунав раптом боязкий голос у