Читати книгу - "Тихий Дін"

Свати сплели бороди різномасним тином. Пантелей Прокопович заїв поцілунок в'ялим несоковитим огірком і' заплакав від багатьох, злитих воєдино почувань.

Свахи, обнявшись, сиділи на скрині, глушили одна одну тріскотнявою голосів. Іллівна палала вишневим рум'янцем, сваха ЇЇ зеленішала з горілйи, мов та притиснута морозом лісова грушка-зимовка.

— ...Дитина, таких і на світі немає! Була б тобі покірлива та шаноблива, ця вже з-під влади не вийде. Слово, люба свашенько, насупроти боїться сказати.

— І-і-і-, моя матінко, — перепиняла її Іллівна, лівою рукою підпираючи щоку, а правою піддержуючи під лікоть ліву,— скільки разів казала йому, бісовому синові. Минулої неділі якось увечері лагодиться йти, тютюн у кисет сипле, а я й кажу: "Ти коли ж її кинеш, анциболе клятий? Доки мені такого сорому на старості зазнавати? А;ї він, Степан, в'язи тобі колись скрутить!.."

З кухні в світлицю крізь верхню щілину в дверях зазирав-Митько, внизу шушукались дві молодші Наталчині сестрички.

Наталка сиділа в дальній кутній кімнаті на лежанці, сушила сльози вузьким рукавом кохточки.

Лякало її нове життя, що стояло коло порога; томила невідомість.

У світлиці докінчували третю пляшку горілки; зводити жениха з нареченою вирішили на першого Спаса.

XIX.

В "Коршунівському курені передвесільна метушня. Нареченій нашвидку дошивали дещо з білизни. Наталка вечори просиджувала, виплітаючи женихові традиційного шарфа з козячого димчастого пуху та пухові рукавички.

Мати ЇЇ Луківна гнулася до темного над швацькою машиною — допомагала швачці, взятій із станиці.

Митько приїздив з батьком та наймитами з поля, не вмиваючись і не скидаючи з намозолених ніг важкі польові чирики, проходив до Наталки в світлицю, підсідав. Виварювати воду з сестри було для нього величезною приємністю.

і

— Плетеш? — коротко питав він і підморгував на пухнасті китиці шарфа.

— Плету, а тобі що?

— Плети, плети, дурна, а він, замість подякувати, морду тобі наб'є.

— За що?

— Нізащо, — я Грицька знаю, друзяки з ним. Це такий пес — вкусить і не скаже за що.

— Годі брехати! А то я його не знаю!

— Я бо краще знаю. До школи разом ходили.

Митько важко й удавано зідхав, розглядав подряпані вилами долоні, низько гнув високу спину.

— Пропадеш ти за ним, Наталко! Сиди краще в дівках.

Чого в ньому гарного знайшла? Ну? Страшний, — конем не наїдеш, дуркуватий якийсь... ти придивись: по-га-ний

хлопець!

Наталка сердилася, ковтала сльози, хилила над шарфом жалісне обличчя.

— А .головне, — сухота у нього є... — безжально єхидствував Митько. — Чого ж ти кричиш? Дурна ти, Наталко. Відкинься! Я зараз засідлаю коня і поїду сказати: мовляв, не забивайтеся більше...

Визволяв Наталку дід Гришака: входив він до світлички, пробуючи шишкуватим костуром міцноту підлоги й розгладжуючи жовту коноплю зваляної бороди; тикаючи в Митька костуром, питав:

— Ти чого, поганцю, заявився сюди, га?

— Відвідати зайшов, дідуню, — виправдувався Митько.

— Відвідати? Га? Я тобі, поганцю, кажу забиратися відсіля. Кроком руш!

Дід вимахував костуром і підступав до Митька, нетвердо переставляючи висохлі, як билинка, ноги.

Дід Гришака топтав землю шістдесят дев'ять років. Брав участь у турецькій кампанії, був за ординарця в генерала Гурка, впав у неласку і був відісланий у полк. За бойові заслуги під Плевною і Рощичем'мав два Георгія та георгіївську медаль. Був односум з Прокопом Мелеховим і, доживаючи в сина, користуючись на хуторі загальною повагою за ясний до старости розум, непідкупну чесність та хлібосольство, останки життя витрачав на спогади.

Влітку від сходу до заходу сонця сидів на призьбі, креслив костуром по землі, схиливши голову, думав невиразними образами, уривками думок, що пливуть крізь імлу забуття неясними відблисками спогадів...

Від потрісканого козирка козацького злинялого кашкета падала на чорні повіки заплющених очей чорна тінь; від тіні .зморшки щок видавалися ще глибшими, сива борода міни* лася сизотою. По пальцях, перехрищених над костуром, по п'ястях рук, по опуклих чорних венах ішла чорна, мов чорнозем у долині, повільна кров.

Рік від року холоділа кров. Скаржився дід Гришака Наталці— улюбленій онуці:

— Вовняні панчохи, а не гріють мені ніженьки. Ти мені, дитино, виплети ключками.

Що ти, дідусю, таже тепер літо! — сміялася Наталка і, підсідаючи на призьбу, дивилась на велике зморшкувате й жовте дідове вухо.

— Так що ж, моя дитинонько, хоч воно й літо, а кров, мов земля вглибу, холодна.

Наталка дивилась на мережу жил на дідовій руці, згадувала: у дворі копали криницю, і вона — тоді ще дівча — вичерпуючи цебром вогку глину, робила важкі ляльки й корови з розсипчастими рогами. Вона яскраво поновляла в пам'яті почуття, від доторкування руками до мертвої, ледянистої землі, добутої з п'ятисажневої