Читати книгу - "Озма з країни Оз"

З усієї компанії, що вирушила в цю дорогу, лишилися тільки канзаська дівчинка та її порадники й помічники — Страхопуд, Тік-Так і Рядовий.

Звичайно, були ще Лев-Боягуз та Голодний Тигр, але вони, теж з’ївши трохи печива, лягли спати під однією стіною печери, а під другою стояла Кобилиця, нерухома й безмовна, ніби просто дерев’яна річ.

Біліна спокійно ходила навколо й видзьобувала крихти з печива, які попадали додолу, а потім почала шукати темного місця, де б заснути: адже було вже пізно.

Врешті Курка надибала місцинку під кам’яним троном Короля й залізла туди, ніким не помічена.

Вона чула, як гомонять кругом неї, але під троном було майже темно, і скоро вона міцно заснула.

— Наступний! — гукнув Король, і Рядовий, чия черга була ввійти до страшного палацу, потиснув руки Дороті й Страхопудові, сумно попрощався з ними й увійшов у кам’яну арку.

Ті, що лишились у залі, чекали довго, бо Рядовий не квапився перетворитись на оздобу й робив свої спроби дуже повільно. Король Номів — він, видно, завдяки якійсь чарівній силі знав про все, що відбувається в прекрасних покоях його палацу, — врешті знетерпелився й заявив, що він не сидітиме довше.

— Я люблю оздоби, — сказав він, — але можу почекати до завтра, щоб добути їх іще; тому, як тільки цей дурний Рядовий буде перетворений на оздобу, ми всі підемо спати, а роботу свою докінчимо вранці.

— А що, вже так пізно? — спитала Дороті.

— Та вже за північ, — відповів Король, — і це, як на мене, досить пізно. В моєму Королівстві нема ні дня, ні ночі, бо воно лежить під землею, де не світить сонце. Але нам треба спати, так само як і тим, що живуть нагорі, і я збираюсь бути в ліжку вже за п’ять хвилин.

Справді, саме за такий час Рядовий зробив свою останню спробу. Звичайно, всі спроби були невдалі, і він одразу ж став прикрасою. Король, дуже задоволений, плеснув у долоні, викликаючи Головного Лакея.

— Покажи цим гостям які-небудь спальні, — наказав він, — та хутчій, бо я й сам страшенно хочу спати.

— І треба ото вам засиджуватись так пізно! — пробурчав Лакей. — А завтра будете злий, як зінське щеня.

Його величність не відповів на цю заувагу, і Головний Лакей повів Дороті іншими дверима в довгий коридор, куди виходило кілька простих, але вигідних спалень. Дівчинка помістилась у першій спальні, Страхопуд і Тік-Так — у другій, хоча вони ніколи не спали, а Лев і Тигр — у третій. Кобилиця подибала за Лакеєм до четвертої й простояла нерухомо посеред неї до ранку. Для Страхопуда, Тік-Така й Кобилиці ніч узагалі була нудною порою, але вони з досвіду привчилися проводити ту пору терпляче й спокійно, бо всі їхні друзі, зроблені з живої плоті, мусили спати й не любили, коли їх турбують.

Коли Головний Лакей лишив їх самих, Страхопуд сумно зауважив:

— Я тяжко журюся за своїм давнім товаришем, Залізним Дроворубом. Ми разом зазнали багато небезпечних пригод і з усіх вийшли цілими, і ось тепер мені так боляче знати, що він став якоюсь прикрасою й пропав для мене навіки.

— Він зав-жди був окра-сою това-рис-тва, — сказав Тік-Так.

— Це правда, але Король Номів сміється з нього й називає його найкумеднішою прикрасою в усьому палаці. А цей сміх уразив би гордість мого бідолашного друга, — невесело провадив Страхопуд.

— Ми й самі зав-тра ста-немо досить без-глуздими при-кра-сами, — сказав Механічний Чоловік своїм монотонним голосом.

Ту мить до кімнати вбігла Дороті, страшенно схвильована, й вигукнула:

— А де Біліна? Ви не бачили Біліни? Вона тут?

— Ні, — відповів Страхопуд.

— То що ж з нею сталося? — спитала дівчинка.

— А я думав, що вона з тобою, — сказав Страхопуд. — Але я щось не пам’ятаю, чи бачив Руду Курку відтоді, як вона видзьобувала крихти печива.

— Мабуть, ми лишили її в тій залі, де стоїть трон Короля, — вирішила Дороті й зразу побігла коридором до дверей, якими вони ввійшли сюди. Але двері були щільно зачинені й замкнені з другого боку, а важка кам’яна плита була така товста, що крізь неї не проходив жоден звук. І Дороті довелося вернутись до своєї спальні.

Лев-Боягуз просунув голову до неї й почав утішати дівчинку.

— Наша Руда Курка сама зуміє подбати про себе, — сказав він. — Не турбуйся за неї, краще спробуй поспати, скільки зможеш. День був довгий і важкий, треба відпочити.

— Мабуть, завтра відпочину досхочу, коли стану прикрасою, — сонно промовила Дороті. Проте лягла на канапу і, попри всі гризоти, скоро опинилась у країні снів.

Тим часом Головний Лакей вернувся до тронної зали й сказав Королю:

— Ну й дурень же ви, що марнуєте стільки часу на цих людей.

— Що? — вигукнув Його Величність так розгнівано, що аж розбудив Біліну, яка спала під його троном. — Як ти смієш називати мене дурнем?

— Бо я люблю правду, — відказав Лакей. — Ну чом ви не зачарували їх усіх зразу, замість дозволити їм заходити по одному до палацу та вгадувати, котрі прикраси — Евська Королева та її діти?

— Та так цікавіше, йолопе! — відказав Король. — Я вже ось стільки часу чудово розважаюся цим!

— А що, як котресь із них справді вгадає? — не здавався Лакей. — Тоді ви позбудетесь і старих прикрас, і цих нових теж.

— Та не може того бути, щоб вони вгадали! — відказав Король сміючись. — Як вони можуть знати, що Евська Королева та її діти