Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Іноді Кас просто гарчав на людей, що виступали по телевізору, як дикий звір. Ви ніколи не подумали б, що він такий навіжений старий, але саме так воно було. Якщо ти не був його рабом, то він ненавидів тебе до глибини душі. Він завжди був у стані конфронтації. Більшу частину дня він ходив навколо та бурмотів: «Ох, уже цей сучий син. Ох, я не можу повірити, що цей хлопець з… Ну, ви знаєте його ім’я, з такого-то і звідти. Ну і сучий син».

Бідолашна Камілла говорила: «Касе, Касе, заспокойся, заспокойся, Касе. У тебе буде високий тиск».

Кас керував цим будинком залізним кулаком, але найсмішніше було те, що насправді це був будинок Камілли. У Каса не було ніяких грошей. Він ніколи не переймався грошима і більшу частину того, що заробляв, просто роздавав. Камілла хотіла продати будинок через дорожнечу щодо його утримання, але Кас умовив її залишити його. Він сказав їй, що у нього буде достатньо хороших бійців, і все налагодиться. І коли він уже втрачав надію, з’явився я.

Не думаю, що Кас думав виховати ще одного чемпіона навіть і за тисячу років, та втім, він не втрачав на це надію. Більшість хлопців, що приходили туди, були вже готовими бійцями, вони просто хотіли віддалитися від дівчат та інших принад міста. Крім того, тоді нікому не подобався боксерський стиль Каса. Вони вважали його застарілим. А потім там з’явився я, який не знав нічогісінько – просто сира глина. Кас був щасливий. Я не міг зрозуміти, чому цей білий чоловік так радіє мені. Він дивився на мене і просто істерично сміявся. Він телефонував людям і говорив: «Блискавка ударила двічі в одне місце. У мене є ще один чемпіон у важкій вазі». Я ніколи в житті не брав участі навіть в аматорському бою. Я поняття не маю як, але якимось чином він побачив це в мені.

Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СВІЙ ПЕРШИЙ АМАТОРСЬКИЙ БІЙ. ЦЕ БУЛО У МАЛЕНЬКОМУ СПОРТИВНОМУ ЗАЛІ в Бронксі, який належав колишньому боксеру Каса, Нельсону Куевасу. Той спортзал був справжнім пеклом. Він був на другому поверсі будівлі, яка була просто поруч із надземною лінією метро. Рельси проходили так близько, що можна було висунути руку з вікна і майже доторкнутися до поїзда. Такі боксерські турніри називали «смокерами», тому що повітря там було настільки густим від сигаретного диму, що ви ледве могли бачити суперника, який стояв навпроти. Смокери були несанкціонованими боями, що, направду, означало повну їх беззаконність. На вулиці не вартували ні парамедики, ні машини швидкої. Якщо натовпу не подобався ваш виступ, вони не свистіли, а просто били один одного, щоб показати вам, як це робиться. Публіка, яка там збиралася, одягалася з голочки – усі вони були гангстерами та наркоторговцями. І всі робили ставки на бійців. Пам’ятаю, я запитав одного хлопця: «Ти купиш мені ковбаску в тісті, якщо я виграю?» Люди, які роблять ставки і виграють завдяки тобі гроші, купують тобі, як звичайно, якусь їжу.

Безпосередньо перед боєм я був так наляканий, що мало не втік. Я думав про всю ту підготовку, яку я пройшов разом із Касом. Навіть після всіх цих спарингів я все ще дуже боявся боротися з кимось на рингу. А що, як я зазнаю невдачі і програю? Я пройшов через мільйон різних бійок на вулицях Брукліна, але тут все було зовсім по-іншому. Ти нічого не знаєш про хлопця, з яким тобі треба битися; у тебе з ним не було жодних тьорок. Я був там із моїм тренером Тедді Атласом, і сказав йому, що збираюся на секунду спуститися до магазину. Я спустився вниз і сів на тротуар біля сходів, що вели до метро. На якусь мить я подумав, що міг би просто вскочити зараз у той чортів поїзд і повернутися до Браунсвіля. Але потім у моїй голові почали виринати всі поради Каса, і мені стало спокійніше, мої гордість та его почали підводитися, і я пішов назад до залу. Я був готовий.

Я бився з цим здоровенним пуерториканцем із його величезним афро. Йому було вісімнадцять, на чотири роки більше, ніж мені. Ми жорстко билися протягом двох раундів, але потім, у третьому раунді, я вибив його так, що він повалився на нижню мотузку рингу, а потім я продовжив із наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та відлетіла на шостий глядацький ряд. Він упав без свідомості.

Я був в екстазі. Це була любов із першого бою. Я не знав, як реагувати на мою перемогу. Тому я наступив на нього. Я підняв руки вгору і наступив на розпростертого шибздика.

«Забирайся до біса від нього! Якого хріну ти наступаєш на цього хлопця?» – прокричав мені рефері. Кас сидів у Кетскіллі і чекав звіту біля телефону. Тедді зателефонував йому і розповів, що сталося, і Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який їздив разом із нами, розповісти йому все ще раз наступного ранку.

Тепер я приїздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальні, а там ціла купа дітлахів, які дивляться один на одного. Далі тобі треба сказати їм свою вагу і скільки боїв ти провів. Зазвичай я говорив їм, що мені більше ніж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирічних хлопців, які б важили двісті фунтів. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Ці смокери важили надзвичайно багато для мене, надто більше, ніж для інших дітей. Я пам’ятав, що народився в пеклі й щоразу, коли я вигравав бій, я ставав на крок далі від нього. Інші бійці не були такими злими, як я. Якби не ці смокери, то я, напевно, здох би десь у каналізації.

Тедді навіть якось ув’язався у бійку на одному з турнірів. Того вечера ми були у спортзалі Нельсона і якийсь хлопець штовхнув Тедді, і Тедді вдарив того хлопця з кулака, і ось тоді в сутичку втрутився Нельсон. Він схопив один із трофеїв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, і почав бити ним хлопця по голові. Якби приїхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Тедді завжди вплутувався в бійки. Я не знаю, чи захищав він мене чи інші хлопці ревнували, через те, що у нього був кращий боєць, але йому ніколи не вистачало розуму, щоб відступити від них. Ми їздили в