Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

Коли машина опинилась за містом, Томазян погнав її шаленою швидкістю. До лікарні доїхали за кілька хвилин і зупинились перед ворітьми, яких ніхто не відчиняв, хоча Томазян давав довгі гудки. Та ось із хвіртки вискочив невеличкий чоловік і обурено закричав на нас, що ми, мовляв, порушуємо тишу та спокій в зоні лікарні. Людина мала сонний вигляд і явно на нас досадувала. Бідолаха, певне, зустрічав Новий рік, провів безсонну ніч і тепер, мабуть, дрімав у воротарській будці. Я цілком йому співчував. Але раптом він перестав кричати, винувато посміхнувся і змінив тон. Мабуть, пізнав Томазяна.

Залишивши машину під доглядом сторожа, рушили через двір лікарні. Я був тут удруге, а Аркадій Михайлович і Томазян навідувалися сюди вже кілька разів. Лікарі та обслуговуючий персонал зустріли їх, як старих знайомих.

Сьогодні для Тараса Чутя був радісний день. Ранком його одвідали вихователька та директор дитбудинку Із Стародніпровська, і він уперше зміг з ними наговориться, бо раніш, коли його одвідували, хлопчик або не міг говорити, або йому це забороняли.

— Він був певен, що ви до нього приїдете, — сказала лікарка Корсакова, — і жде нетерпляче.

Тарас зустрів нас на ліжку, трохи ніяковіючи і радісно посміхаючись. З усіх боків йому підмостили подушки, на голові ще була пов’язка, але бліде обличчя не мало жодних слідів поранення. Корсакова все ж таки просила нас бути біля хворого не довше години.

— Ну, Тарасе, будемо знайомитись, — сказав слідчий. — Це професор Довгалюк. Цей товариш — журналіст, прізвище його Кайдаш, а моє прізвище Томазян.

— Я знаю Аркадія Михайловича, — відповів Тарас, захоплено дивлячись на професора. — І їхні статті читав, — сказав він про мене.

— Ну, а зо мною знайомство, власне, тільки починається, — в жартівливому тоні зауважив слідчий.

— А я вас уже бачив… пам’ятаю… Ви, мабуть, лікар.

— Трошки не вгадав.

— Молодець Тарас, — сказав професор, звертаючись до хлопчика. — Швидко видужаєш.

Загальна розмова точилася недовго. Скоро ми перейшли на те, що нас усіх найбільше цікавило. Хлопець розповів нам:

— Я добре, дуже добре пам’ятаю, як влаштувався в поїзді. Спочатку дивився у вікно, а потім ліг на полицю і почав читати. На якійсь станції у вагон зайшов високий чоловік. Обличчя його зараз не пам’ятаю. Він мав квиток у наш вагон, але щось там з місцем не виходило, і пасажир попросив дозволу у мого сусіди сісти біля нього. Той дозволив. Через деякий час він почав скаржитися на нудьгу і спитав, що я читаю. Потім ходив до ресторану, залишивши мені свій портфель, а коли повернувся, то витяг з киїгені маленькі шахи, і ми з ним грали. Один раз я виграв у нього, потім він у мене. За шахами той чоловік почав розповідати різні речі про ботаніку, а потім про професора Довгалюка. Я сказав, що знаю цього професора і одержав від нього листа. Тоді він поцікавився, куди я їду, чи маю вже паспорт. Я показав йому мої документи, телеграму з редакції. Він усе допитувався, чому мене викликають. Я сказав, що не знаю, але потім додав, що везу з собою важливі документи. Він попросив, щоб я показав ці документи. Але я боявся, що незнайомець сміятиметься, коли прочитає.

— А що ж то було? — спитав Аркадій Михайлович.

— То були мої розрахунки тунелю, — червоніючи відповів Тарас. — Я переконався, що раніш зробив помилку і що з такою швидкістю поїзди ходити не зможуть. Але тепер я розумію, що взагалі це все необгрунтована фантазія.

Коли Тарас говорив це, то щоки йому зашаріли, немов їх цеглою вимазали.

— Ну, ну, розповідай далі про розмову з тим чоловіком, — попрохав Томазян.

— Ну, він пожартував, що у мене, мабуть, повний чемодан тих паперів. Я відповів, що важливі папери в чемоданах не возять, а зберігають при собі. Після того ми ще грали в шахи, а коли смеркло, мій супутник запропонував піти до вагона-ресторану повечеряти. Я погодився. Ми йшли вагонами проти ходу поїзда. В одному тамбурі були відчинені двері… Тут ми спинилися. Той, що йшов зі мною, виглянув у двері і сказав про чудесний краєвид. Я підійшов і теж виглянув… Ще пам’ятаю, він спитав мене: “Так тебе звуть Тарас Чуть?” Я відповів, що так… “А де ж ти тримаєш свої важливі документи?” спитав він. Я розсміявся і повернувся до нього. І тут мені стало страшно. Він якось дивно дивився на мене і міцно стиснув мені руку. Я хотів вирзатися. Він вимагав у мене папери… І більше нічого не пам’ятаю. Мабуть, тоді я впав з поїзда.

Тарас змовк. На його обличчі позначилася втома.

— Втомився, — сказала Корсакова і багатозначно глянула на нас.

— А ти не пам’ятаєш, як він був одягнений і як себе звав? — спитав Томазян.

— Ні.

Лікарка незадоволено дивилася на слідчого.

— Завтра можна продовжити розмову, — тихо сказала вона.

— А нам нічого не можна йому розповісти? — спитав Аркадій Михайлович.

— Вам… Ні, можете, тільки коротко.

— Пам’ятаєш, Тарасе, свій проект тунелю?

— То, мабуть, несерйозна пропозиція, — червоніючи відказав хлопець.

Ми всі посміхнулись, а Аркадій Михайлович, узявши хворого за руку, сказав:

— І все-таки з твоєї пропозиції дещо вийшло. Зараз інженери розробляють проект тунелю. Не такого, як ти пропонував, та він зв’яже Москву з Далеким Сходом. А ти, власне, про це мріяв.

Хлопчик схвильовано дивився на нас, а Корсакова настирливими рухами показувала, що час кінчати розмову.

— Видужаєш, познайомишся з тими інженерами, — сказав Довгалюк, підводячись.

Хвилин за п’ятнадцять ми залишили лікарню. Томазян, мені здавалося, був