Читати книгу - "Поза межами болю, Турянський Осип Васильович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я засну спокійно, при повній свідомості.
Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.
Тут Добровський звернувся до мене і сказав:
- А ти, брате, також не журися.
Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.
Коли ж усе життя - це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, - показав на небо і сказав лагідно:
- Добраніч.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітну, чорну, безконечну пустку.
І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.
Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:
- Не покидай нас, товаришу!
Нам дуже сумно без тебе.
Розказуй нам усе... як досі... розрадь, потіш нас мовою своєю... друже наш любий... батьку наш...
В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.
Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.
Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.
Затремтіло небо, задрижали гори.
З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.
Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.
Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я нічого не чую, нічого не розумію.
Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.
Вони обоє так близько коло мене й так далеко!
Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!
Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.
О, боже!
Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..
Зглянься наді мною!...
Не благаю у тебе чуда... ні ласки.
Дай мені тільки трошки сили... хай я зайду до них...
Глянь, боже... на круків!
Ти їх сотворив.
Вони зловіщі... жорстокі створіння...
Ти дбаєш про них!..
Над моєю головою два круки...
Вони віддаляються від себе!....
Глянь: вони вже коло себе...
Вони радіють... так легко можуть прилинути до себе!...
Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..
А людей... кидаєш у найглибшу прірву болю... розпуки?...
Боже!
Глянь на мою дружину з дитиною!..
Глянь на круків... на мене... змилосердися наді мною!..
При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.
- Боже, й ви, пекельні сили!
Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!
Смертельна тривога додає мені сили.
Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.
Чорний звір щез.
Але божа сило... що це?..
Замість жінки з дитиною я бачу перед собою... чорний... сухий... безлистий... корч!...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:
- Я вбив свою дружину і свого сина!
Товариші, убийте мене!
Я не достойний жити на світі.
Я вбив дружину й сина!
Любі мої приятелі!
Обізвіться бодай одним словом до мене.
Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.
Але вони мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я стаю товкти головою об замерзлу землю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:
- Всі - прокляті.
Сабо.
Я глянув на нього.
Його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.
Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.
Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.
Даремно.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.
Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:
- Ти ще живеш?.. страждаєш?..
Безбільність... супокій... от і все...
Зроби кінець... кінець...
І в рокотінні громів і в погоні хмар, у далекім виттю вовків чую безупинно одне слово:
- Кінець... кінець... кінець...
З крайнім зусиллям відкриваю очі від Саба.
Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.
. .
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.