Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Я мушу дещо йому сказати. Якщо нам доведеться битися разом… Я мушу дещо сказати.

Шукач поморщився.

— Можливо, краще не казати нічого. Деяких ран краще не чіпати. Поїж, а вранці поговори з ним. У денному світлі всі слова звучать справедливіше. А ще ти можеш вирішити цього не робити.

— Угу, — гмикнув Мовчун.

Лоґен підвівся.

— Найпевніше, ти маєш рацію, та краще вже зробити це…

— Ніж жити у страху перед цим. — Шукач кивнув на вогонь. — Лоґене, за тобою сумували, і це правда.

— За тобою теж, Шукачу. За тобою теж.

Він пішов крізь темряву, що смерділа димом, м’ясом і людьми, за спинами карлів, які сиділи біля вогню. Відчував, як вони горблять плечі й бурмочуть, коли він їх минає. Лоґен знав, про що вони думають. «Кривава Дев’ятка просто позаду мене, а це остання людина на світі, до якої варто повертатися спиною». Він усю дорогу бачив, як Дрижак спостерігає за ним, одне його холодне око визирає крізь довге волосся, а губи стискаються в сувору риску. Він витягнув ножа, щоб поїсти, та цим ножем було б так само зручно заколоти й людину. Лоґен сів навпочіпки біля Дрижака й подивився, як виблискує на лезі того ножа світло від вогню.

— То ти Кривава Дев’ятка.

Лоґен скривився.

— Так. Мабуть.

Дрижак кивнув, не зводячи з нього погляду.

— То он який із себе Кривава Дев’ятка.

— Сподіваюся, ти не розчарований.

— О ні. Я не розчарований. Приємно нарешті знати, яке в тебе лице.

Лоґен опустив погляд на землю, намагаючись зрозуміти, як на це відповісти. Що зробити руками, якого виразу надати обличчю, до яких слів удатися, щоб спробувати хоч трішечки залагодити провину.

— Важкі тоді були часи, — врешті промовив він.

— Важчі, ніж зараз?

Лоґен пожував губу.

— Ну, може, й ні.

— Гадаю, часи завжди важкі, — сказав Дрижак крізь зціп­лені зуби. — Це не виправдання для хрінових учинків.

— Правильно. Тому, що я накоїв, виправдань немає. Я цим не пишаюся. Не знаю, що ще можу сказати — скажу тільки, що сподіваюся, що ти зможеш про це забути і ми зможемо битися пліч-о-пліч.

— Буду з тобою чесним, — відповів Дрижак якимось натужним голосом — неначе силкувався не закричати, не заплакати, а може, не закричати й не заплакати водночас. — Важко просто взяти й забути про таке. Ти вбив мого брата, хоч і обіцяв йому милосердя, відтяв йому руки й ноги та прибив його голову до знамена Бетода.

Кісточки його пальців, які обхопили руків’я ножа, побіліли й затремтіли, і Лоґен зрозумів: Дрижак насилу стримується, щоб не вдарити його ножем у лице. Він не ставив цього Дрижакові на карб. Анітрохи.

— Після того мій батько вже ніколи не був такий, як колись. Він став геть порожній. Я багато років мріяв тебе вбити, Кривава Дев’ятко.

Лоґен неспішно кивнув.

— Що ж… Ти ніколи не будеш самотній у цій мрії.

Тепер він помітив, що з протилежного боку багаття на нього теж дивляться холодно. Насуплені обличчя в тіні, похмурі — в мерехтливому світлі. Він узагалі не знав цих людей, які були налякані до глибини душі чи плекали образи на нього. Величезний страх і сила-силенна образ. Людей, яким приємно було побачити його живим, Лоґен міг полічити на пальцях однієї руки. Навіть не маючи одного пальця. А це ж начебто ті, хто на його боці.

Шукач мав рацію. Деяких ран краще не чіпати. Лоґен підвівся, відчуваючи, як йому поколює плечі, й пішов назад, до початку багаття, де розмовляти було легше. Він не сумнівався, що Дрижак хоче його вбити так само сильно, як раніше, та це несподіванкою не було.

Треба дивитися на речі реально. Того, що він накоїв, не виправити жодними словами.

Безнадійні борги

Очільнику Ґлокто!

Хоча нас, як мені здається, ще не відрекомендували один одному офіційно, протягом останніх кількох тижнів я часто чув Ваше ім’я. Сподіваюся, що Вас не ображу, та скидається на те, що Ваша участь ускладнює все в будь-якому приміщенні, куди я входжу та звідки Ви нещодавно пішли чи куди Ви невдовзі маєте завітати, а також у всіх переговорах, які я веду.

Хоча наші працедавці в цій справі виступають непримиренними супротивниками, ми не маємо причин не поводитись як цивілізовані люди. Можливо, нам із Вами вдасться порозумітися так, щоб мати менше клопотів і водночас досягти більшого.

Чекатиму на Вас на бійні поряд із Чотирма Кутами завтра від шостої ранку. Перепрошую, що обрав таке гамірне місце, та мені здається, що нашу розмову краще зберегти в таємниці.

Насмілюся припустити, що жодного з нас не відлякне трохи бруду під ногами.

Харлен Морроу,

секретар верховного судді Маровії

Там, м’яко кажучи, смерділо. «Здається, кількасот живих свиней пахнуть не так солодко, як можна подумати». Підлога затіненого складу була слизькою від їхнього смердючого рідкого гною, а сперте повітря повнилось їхнім відчайдушним галасом. Вони кричали й кувікали, рохкали й штовхались у тісних загонах — може, відчували, що ніж різника не так уже й далеко. Однак, як зауважив Морроу, Ґлокту не лякав гамір, ножі чи, якщо вже на те пішло, неприємний запах. «Як-не-як, я ж цілоденно пробираюся крізь бруд у переносному значенні слова. Нащо боятися справжнього бруду?» Зі слизькою підлогою було складніше. Він шкутильгав, ступаючи зовсім помалу, й відчував, як його ноги палають. «Уявіть собі: прибути на зустріч укритим свинячим гноєм. Тоді я аж ніяк не видавався б таким страхітливо безжальним, як треба. Чи не так?»

Тоді він побачив Морроу. Той спирався на один із загонів. «Неначе фермер, який милується своїм знаменитим стадом». Ґлокта пошкутильгав до нього, чвакаючи чобітьми, кривлячись і важко дихаючи. По його спині стікав цівками піт.

— Що ж, Морроу, мушу відзначити: ви чудово вмієте зробити так, щоб дівчина відчула себе особливою.

Секретар Маровії, маленький кругловидий чоловічок в окулярах, усміхнувся йому.

— Очільнику Ґлокто, дозвольте передусім сказати вам, що надзвичайно шаную ваші досягнення в Гуркулі, ваші методи ведення переговорів, а також…

— Морроу, я тут не заради обміну люб’язностями. Якщо вам не йдеться більше ні про що, можна було б, як на мене, обрати місце із кращим запахом.

— І краще товариство, не сумніваюся. Тоді до роботи. Часи зараз непрості.

— Тут я з вами згоден.

— Зміни. Невизначеність. Збентеженість селянства…

— Як на мене, не збентеженість, а дещо трохи більше. Хіба не так?

— Тоді бунт. Залишається сподіватися, що довіра Закритої Ради до полковника Лютара буде виправдана й він зупинить бунтівників за межами міста.

— Я не повірив би, що його труп може зупинити стрілу, проте гадаю, що в Закритої Ради були свої причини.

— У Закритої Ради вони завжди є. Хоча, звісно, її члени не завжди згодні між собою. — «Та вони ніколи не бувають згодні між собою. В тому клятому органі це — майже правило». — Але потерпають від їхньої незгоди, — Морроу багатозначно визирнув із-за окулярів, — ті, хто їм служить. Зокрема, мені здається, що ми надто часто наступали один одному на ноги, щоб почуватися комфортно.

— Хе, —