Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

він опанував малакандрійську мову достатньо, щоб розповісти їм про себе, й у відповідь на їхні запитання сказав, що спустився з неба. Гногра відразу ж перепитав, з якої він планети (чи «землі» — гандри). Ренсом навмисне виклав перед тросами «дитячу» версію своєї появи у їхньому світі, вважаючи, що нічого складнішого вони не зрозуміють, а тому трохи збентежився, коли Гногра заходився детально пояснювати йому, що у небі жити не можна, бо там немає повітря, тож він, напевне, тільки пролетів через небо, вирушивши з якоїсь гандри. Виявилося, що йому не до снаги відшукати Землю на зоряному небі; гроси немало з цього подивувались, а тоді самі вказали на яскраву планету, що висіла невисоко над обрієм на заході — трохи південніше від того місця, де сховалося за виднокіл сонце. Ренсома вразило те, що вони обрали саме планету, а не зірку Невже гроси щось тямлять в астрономії? На жаль, він ще не вивчив мову настільки, щоб як слід розібратися в цьому питанні, тож лише поцікавився, як називається та яскрава планета на західному небосхилі. Йому відповіли, що це Тулкандра — «мовчазна планета» або «мовчазний світ».

— А чому ви називаєте її «тулк»? — здивувався Ренсом. — Чому «мовчазна»?

Відповіді не знав ніхто.

— Це відають сероні, — озвався Гногра. — У таких речах розбираються власне вони.

По тому гроси запитали, як він дістався до Малакандри. Ренсом зробив незграбну спробу описати космічний корабель, і знову почув:

— На таких речах знаються сероні.

Чи прибув він сам-один? Ні, з ним прилетіло ще двоє таких самих, як він, істот, проте вони виявилися поганими людьми (мовою гросів це звучало як «криві люди» — іншого відповідника годі було підібрати) і хотіли його вбити, та він утік. Гроси збагнули далеко не все з Ренсомової розповіді, проте врешті-решт дійшли висновку, що йому слід податися до Оярси. Оярса його захистить. Він поцікавився, хто такий Оярса, та зрозумів тільки таке: по-перше, Оярса живе в Мелділорні; по-друге, знає все і править всіма; по-третє, перебував там споконвіку; і по-четверте, не є ні гросом, ні одним із сероні. Ренсом, і далі перебуваючи під впливом своїх початкових уявлень, запитав, чи не Оярса створив світ. У відповідь гроси обурено загули: невже на Тулкандрі не знають, що світ створив Малелділ Юний, який ним і править? Таж це відомо кожному малюкові! Тоді Ренсом спитав, де живе Малелділ.

— Разом зі Древнім.

Землянин не надто второпав відповідь — що за Древній? — і спробував ще раз:

— А де живе Древній?

— Він не з тих, яким треба десь жити, — відказав Гногра.

З подальших пояснень Ренсом збагнув небагато, та все ж достатньо, щоб відчути певне роздратування. Відколи він переконався, що гроси — розумні істоти, до нього частенько навідувалася думка відкрити їм очі на правди істинної віри, а тепер вийшло так, що він сам опинився в ролі дикуна, якому переповідають основні відомості про цивілізовану релігію. Низка запитань і відповідей справді скидалася на такий собі короткий катехизм гроської віри. Невдовзі стало зрозуміло, що Малелдід — це неподільний, безплотний та безпристрастний дух.

— Він — не гнау, — пояснили гроси.

— Що таке гнау? — запитав Репсом.

— Ти — гнау Я — гнау. Сероні — гнау. Пфіфльтріґи — гнау.

— Пфіфльтріґи? — перепитав він.

— Більш ніж за десять днів дороги на захід, — взявся розповідати Гногра, — гарандра переходить не у гандраміт, а в широку, відкриту навсібіч долину. З півночі на південь її можна перейти за п’ять днів, а зі сходу на захід — за десять. Ліси в тому краю не такі, як тут, — вони сині і зелені. Долина та дуже глибока, вона сягає коріння світу і в ній криються найкращі багатства землі. Там живуть пфіфльтріґи. Вони полюбляють ритися в землі, а те, що добувають, потім розм’якшують на вогні і виготовляють різні речі. Пфіфльтріґи — дрібний народець, менші за тебе, у них видовжені морди, бліда шкіра і довгі руки, а ще вони завжди чимось заклопотані. Ніхто із гнау не зрівняється з ними у виготовленні всілякої всячини, як, приміром, ніхто не зрівняється з нами у співі. Покажіть люгдині щось із їхньої роботи.

Він сказав кілька слів одному з молодших гросів, і той приніс звідкілясь невелику чашу. Щоб краще бачити, Ренсом присунувся ближче до багаття — чаша була, безперечно, з золота. Тепер йому стало зрозуміло, чому так зацікавився Малакандрою Дивайн.

— Тут багато такої речовини? — запитав він.

Так, була відповідь, її можна намити мало не в кожній річці. Але найбільше її власне у пфіфльтріґів, там вона найкраща, і саме пфіфльтріґи найліпше знаються на тому, як її обробляти. У них вона зветься «арбол гру» — «сонячна кров».

Ренсом заходився розглядати чашу. Її вкривало майстерне гравірування. Можна було розгледіти зображення гросів, якихось менших тварин, дуже схожих на жаб, і, зрештою, сорнів. Він вказав на останніх, і відповідь тільки підтвердила його підозри:

— Це — сероні, вони живуть майже на самій гарандрі, у великих печерах.

Подібні на жаб тварини — чи, радше, створіння з головою тапіра і жаб’ячим тілом — виявилися пфіфльтріґами. Тут було над чим поміркувати. Скидалося на те, що на Малакандрі існували три різні раси розумних істот, і жодна з них ще не винищила інші. Ренсом вважав, що для нього дуже важливо дізнатися, яка раса посідає панівне становище.

— А які гнау правлять? — запитав він.

— Править Оярса, — прозвучало у відповідь.

— Він — гнау?

Це питання гросів трохи збентежило. На їхню думку, у таких речах краще розбиралися сероні. Можливо, Оярса і гнау, але хіба якийсь дуже інакший гнау, відмінний від інших, адже він не знає смерті і не має дітей.

— Значить, сероні знають більше, ніж гроси?

Гроси засперечалися між собою, ніхто не міг дати чіткої відповіді. Кінець кінцем з’ясувалося, що сероні — чи то пак сорни — зовсім не можуть дати собі раду з човном; не зуміють добути молюска, хоч би й помирали від голоду; кепсько плавають; не знаються на віршуванні, і навіть коли гроси складають для них вірші, можуть второпати тільки найпростіші. Проте, з іншого боку, саме сероні найкраще розбираються у зірках і розуміють та тлумачать неясні висловлювання Оярси; від них можна почути про те, що відбувалося на Малакандрі в ті прадавні часи, про які ніхто інший вже нічого не пам’ятає.

«Ага, отже сероні — інтелігенція, — подумав Ренсом. — Очевидно, вони і є справжніми правителями, хоч це й приховують».

Він спробував дізнатися, що сталося б, якби сорни скористалися своєю мудрістю, щоб змусити