Читати книгу - "Сфера"

лайкнула дві фотки і три коментарі, надіслала власні побажання найшвидшого одужання, а також посилання на пісню «Саллі, яка блює». Це підкинуло нову тему для дискусій — п’ятдесят чотири повідомлення про цю пісню та гурт, який її створив. Один із друзів сказав, що знає бас-гітариста і навіть залучив його до розмови. Бас-гітарист Деміен Ґілотті мешкав у Новій Зеландії, тепер працював відеоінженером, але дуже втішився, що «Селлі, яка блює» досі знаходить відгук у хворих на грип. Від його посту всі були в захваті, додатково з’явилося сто двадцять дев'ять повідомлень — усі страшенно раділи коментарю від справжнього бас-гітариста гурту, а під кінець обговорення Деміена Ґілотті запросили зіграти на весіллі, якщо матиме бажання, а також завітати до Боулдера, Бата, Ґенсвілла або Сент-Чарльза, штат Іллінойс, якщо опиниться десь недалеко. Там він зможе зупинися і попоїсти домашнього. Побачивши згадку про Сент-Чарльз, якийсь користувач запитав, чи знає хтось звідти про Тіма Дженкінса, який воював в Афганістані; десь нібито бачили повідомлення про хлопця з Іллінойсу, якого застрелив афганський повстанець, переодягнений на полісмена. Після шістдесятьох повідомлень з’ясували, що то був інший Тім Дженкінс, теж зі штату Іллінойс, але з Рентула, а не з Сент-Чарльза. Всі полегшено зітхнули, аж тут розпочалась дискусія за участі купи людей про ефективність тієї війни, зовнішньої політики США загалом, про те, виграли чи програли ми у В’єтнамі, в Гренаді або ж навіть у Першій світовій війні, а також про те, чи здатні афганці до самоврядування, чи фінансують торговці опіумом повстанців, а ще — про можливість легалізації якихось або всіх наркотиків в Америці та Європі. Хтось згадав про користь марихуани для хворих на глаукому, ще хтось сказав, що вона помічна також при розсіяному склерозі, далі відбувся бурхливий обмін думками серед трьох учасників обговорення, що в їхніх сім’ях були хворі на розсіяний склероз, і Мей, відчувши, як усередині неї простягає крила темрява, вийшла з мережі.

Очі заплющувалися самі собою. Попри те, що вона надолужила тільки три дні свого соціального відставання, Мей усе вимкнула і пішла на стоянку.

Потік запитів у вівторок зранку був слабший, ніж у понеділок, але протягом трьох перших годин у кріслі її утримував третій монітор. До появи третього монітора — поки вона відповідала на запит, а потім чекала, чи задовольнила клієнта — завжди було затишшя, секунд десять або дванадцять; використовувала той час, щоб запам’ятовувати шаблони і надсилати додаткові запитальники, а також зчаста зиркала на телефон. Але тепер завдання ускладнилося. На третьому моніторі що кілька хвилин на стрічці з’являлося до сорока нових повідомлень у «БіоСфері», близько п’ятнадцяти постів і «цвірків» у «МезоСфері», тому Мей використовувала кожну вільну мить вимушеного простою, щоб швидко прокрутити стрічку і переконатися, чи нема нічого такого, що вимагало б від неї негайного реагування, а потім поверталася до свого головного монітора.

Під обід потік став терпимий, навіть освіжаючий. Стільки всього відбувалося, стільки людяності і доброзичливості було в компанії — першопрохідниці у всіх напрямках, — тому Мей розуміла, що підіймає свій рівень, навіть стоячи неподалік інших сфероїдів. Це як у крамниці органічних продуктів із широким асортиментом: ти знаєш, що, купуючи їх тут, стаєш здоровіша; ти просто не можеш обрати щось неякісне, бо все вже пройшло перевірку. Так само у «Сфері» всі — обрані, генофонд неймовірний, розумовий потенціал феноменальний. Тут кожен наполегливо докладає зусиль, щоб удосконалити себе та одне одного, щоб поділитися своїми знаннями з іншими та поширити ці знання всім світом.

Але до обіду її енергія вичерпалася, і Мей з великим нетерпінням чекала, коли нарешті на годину відключить кору головного мозку і посидить на моріжку з Енні, яка наполягала на цьому.

Аж тут, об 11:50, на другому екрані вискочило повідомлення від Дена: «Кілька хвилин маєш?»

Сказала Енні, що може запізнитися, а коли прийшла до Дена, він уже підпирав одвірок свого кабінету. Всміхнувся до Мей співчутливо, але з підійнятими бровами, буцімто щось його спантеличувало, та він не знав, що саме. Рукою показав на кабінет, і вона промайнула повз нього. Зачинив двері.

— Сідай, Мей. Думаю, ти знаєш Алістера?

Вона не відразу побачила молодика в кутку, а побачивши, зрозуміла, що не знає його. Високий, років під тридцять, з охайним завитком пісочно-брунатного волосся. Сидів у круглому кріслі якось ніби діагонально, його худе тіло застигло, немов дерев’яна кроква. Він не підвівся, щоб з нею привітатися, тож Мей перша простягнула руку.

— Рада вас бачити, — сказала вона.

Алістер зітхнув із величезним смиренням і простягнув рук, немовби торкався викинутої на берег гнилі.

Мей похолола. Сталося щось кепське.

Ден сів.

— Сподіваюся, ми все владнаємо досить швидко, — сказав він. — Почнеш ти, Мей?

Обидва втупилися у неї поглядом. Денові очі дивилися незворушно, натомість Алістерів погляд був ображений і вичікувальний. Мей гадки не мала, що казати, жодної версії стосовно того, що відбувається. Гнітюче мовчання тривало, Алістер люто кліпав, ледь стримуючи сльози.

— Мені просто не віриться, — вичавив він із себе.

До нього обернувся Ден.

— Алістере, годі вже, — сказав він. — Ми знаємо, що тобі боляче, але дивімось у перспективу. — Ден повернувся до Мей: — Скажу навпростець. Мей, ідеться про Алістерів португальський бранч.

Ден тримав паузу, очікуючи, що Мей здогадається про що мова, але Мей навіть не знала, що це таке: Алістерів португальський бранч. Може, взяти і сказати, що нічого не розуміє? Ні, так не годиться. Вона пропустила щось у стрічці. Щось таке, видно.

— Мені дуже шкода, — сказала вона. Знала, що доведеться товкти воду в ступі, аж поки здогадається, у чому річ.

— Непоганий початок, — мовив Ден. — Правда, Алістере?

Алістер стенув плечима.

Мей і далі не знала, що й думати. Але що вона знає? Був якийсь бранч, це точно. І достеменно, що її там не було. Той бранч улаштував Алістер. І тепер він ображений. Такі припущення мали під собою ґрунт.

— Я дуже хотіла прийти, — наважилася вона й одразу побачила непевні знаки підтвердження у їхніх очах. Таки щось намацала. — Але не була певна… — І вона зробила рішучий крок. — Не була певна, чи моя поява бажана, бо я тільки стала до роботи.

Їхні обличчя розм’якли. Мей усміхнулася, знаючи, що зачепила правильну струну. Ден хитав головою, радий, що підтвердилося його припущення: Мей за своєю природою не є патологічно негідна людина. Він підвівся з крісла, обійшов стіл і оперся на його край.

— Мей, хіба тебе не вітали і не дали зрозуміти, що всі тобі раді?

— Та ні! Все було добре! Але я не в Алістеровій команді, до того ж не знала, які правила, ну, маю на увазі, чи члени моєї команди ходять на бранчі досвідченіших членів інших команд.

Ден закивав головою.

— Бачиш, Алістере? Я тобі казав, що все дуже просто пояснити.

Тепер Алістер випростався,