Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Ента надзвичайно цікавило геть усе: Чорні Вершники, Ельронд, Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Він змушував гобітів раз у раз описувати Шир та його околиці. І сказав щодо цього дивну річ.

— А ви ніколи не бачили десь там поблизу жодних, гм, жодних ентів, га? — запитав Деревобородий. — Чи то пак радше не ентів, а ентійок?

— Ентійок? — перепитав Піпін. — А вони які? Схожі на тебе?

— Так, гм, але ні: насправді я вже й не знаю, — задумливо відповів ент. — Але їм би ваш край сподобався, тому я й поцікавився.

Утім, особливо Деревобородого цікавило все, що стосувалося Ґандальфа, а найбільше — Саруманові вчинки. Гобіти дуже жалкували, що знають про них так мало: тільки доволі невиразну Семову розповідь про те, що Ґандальф розказував на Раді. Та вони були переконані, що Уґлук і його солдати прийшли з Ісенґарда і згадували про Сарумана як про свого господаря.

— Гм, грум! — подав голос Деревобородий, коли їхня історія нарешті склалася докупи й дійшла до битви орків із Вершниками Рогану. — Ну й ну! Оце новина, скажу я вам. Ви не все мені розповіли — таки ні, зовсім ні. Проте я не сумніваюся, що ви чините так, як того хотів би Ґандальф. Відбувається щось дуже велике — це я розумію, а що саме — мабуть, дізнаюсь у добрий чи й у поганий час. Хай йому корінь і галузка, але й диво-дивина: раптом нізвідки вигулькує маленький народ, назви якого немає у прадавніх переписах, і — о чудо! — Дев'ятеро забутих Вершників з'являються знову, щоби його переслідувати, і Ґандальф виводить малюків у велику подорож, і Ґандальф знаходить для них сховок у Карас-Ґаладоні, й орки женуться за ними через цілий Дикий Край. Авжеж, здається, вони втрапили у страхітливу бурю. Сподіваюся, вони її переживуть!

— А як щодо тебе? — запитав Мері.

— Грум, гм, я не переймався Великими Війнами, — відказав Деревобородий, — вони стосуються здебільшого ельфів і людей. Це — клопоти чарівників: вони завжди переймаються майбутнім. Я не люблю перейматися через майбутнє. Я взагалі ні на чиєму боці, бо ніхто взагалі не стає на мій, якщо ви мене розумієте: ніхто так не дбає про ліси, як я, навіть теперішні ельфи. Проте до ельфів я ставлюся з більшою приязню, ніж до будь-кого іншого: все-таки це саме вони в сиву давнину позбавили нас німоти, а то був щедрий дар, про який не годиться забувати, хоча наші шляхи відтоді й розійшлися. І, звісно, є такі істоти, на чий бік я ніколи не стану: я дуже проти них — цих... бурарум (тут він знову глухо загув од відрази)... цих орків і їхніх господарів.

Спершу, коли тінь лягла на Морок-ліс, я занепокоївся, та, коли вона перейшла на Мордор, я на певний час забув про тривогу: Мордор звідси дуже далеко. Проте, здається, вітер починає дмухати зі Сходу, і в'янення всіх лісів може бути не за горами. І старий ент анічогісінько не годен удіяти, щоби відвернути ту бурю, — він мусить пережити її або зламатись... Але ж Саруман! Саруман — поруч, і я не можу на нього не зважати. Гадаю, я мушу щось зробити. Віднедавна я часто розмірковую про те, що мені робити зі Саруманом.

— Хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Ти знаєш щось про його історію?

— Саруман — чарівник, — відповів Деревобородий.

— Нічого понад те я сказати не можу. Я не знаю історії чарівників. Вони вперше з'явилися після того, як Величні Кораблі припливли з-за Моря; проте, чи були вони на тих Кораблях, відгадати годі. Сарумана, гадаю, вважали між ними впливовим. Він перестав мандрувати і зважати на справи людей та ельфів уже досить давно: вам би той час видався дуже і дуже довгим; осів в Анґреності, або Ісенґарді, як його називають роганці. Попервах був дуже непомітний, але слава його зростала. Подейкують, Сарумана обрали головою Білої Ради, та великого добра з того не вийшло. І тепер я думаю, що він, мабуть, уже тоді став на шлях зла. Проте в ту пору він принаймні не завдавав клопоту своїм сусідам. Колись я розмовляв із ним. Був час, коли Саруман часто гуляв у моїх лісах. Тоді він був чемний і завжди питав на те мого дозволу (принаймні, коли ми зустрічались); і завжди охоче слухав. Я розповів йому багато такого, про що він сам ніколи би не дізнався; та Саруман жодного разу не віддячив мені взаємністю — власне, я взагалі не пригадую, аби він мені щось розповідав. Він дедалі більше закривався абощо; його обличчя, пригадую, — а я не бачив його вже багато днів — було схоже на вікна в кам'яній стіні, вікна з віконницями зсередини... Думаю, тепер я розумію, чого він прагне. Саруман має намір стати Силою. Він полюбляє метал і різні механізми, а до того, що росте, йому не байдуже хіба тоді, коли з нього можна мати бодай миттєвий зиск. Тепер зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з тими паскудними створіннями — з орками. Брум, грум! Навіть гірше: він щось із ними зробив, щось небезпечне, бо ті ісенґардці більше нагадують зіпсутих людей, аніж орків. Ознакою почвар, які з'явилися разом зі Страхітливою Темрявою, є те, що вони терпіти не можуть Сонця, а Саруманові орки його зносять, хоч і ненавидять. Цікаво, що він зробив? Може, це люди, котрих він скалічив, або ж він змішав раси орків і людей? То було би чорне діло!

Якусь мить Деревобородий невдоволено гудів, ніби виголошував якесь потаємне підземне ентівське прокляття.

— Уже давненько я почав міркувати про те, чому орки наважуються так вільно проходити через мої ліси, — продовжив він. — І лише нещодавно збагнув, що в цьому слід звинувачувати Сарумана та що він уже дуже давно шпигує за всіма шляхами й викриває мої таємниці. Він і його нечестивці спустошують мої землі. Ген на кордонах вони валять дерева — хороші дерева. Деякі дерева просто зрізують і залишають гнити — такі-от орківські пустощі, проте більшість вирубують і несуть на поживу вогням Ортанка. Останніми днями над Ісенґардом постійно куриться дим... Хай йому грець, корінь і гілка! Багато тих дерев були моїми