Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс "

Настя 

Мене наздоганяє Артур, відчуваю його дихання за спиною. Напроти ж, стоїть Вадим.

 - Настя, ти приймеш ці квіти?

Стою в якомусь ступорі. Розумію, що не можна себе видати, адже на нас всі дивляться.

" Але коли прийму ці квіти, як відреагує Артур? "

Раптом, він перериває мої думки.

 - О, "друже", яким вітром?

 - До Насті приїхав. А ти, що тут робиш?

 - Ми разом навчаємось.

 - Ха - ха. Це неможливо!

 - І чому?

 - Так ти ж, закинув навчання.

 - Ну як бачиш, вирішив почати спочатку.

 - Ну і ну, тобто ти першокурсник?

 - Так. Тобі щось не подобається?

Розумію, що та "буря", яка починає між ними вирувати, може перерости у щось страшне. Тому швидко кажу.

 - Ходімо звідси! Чи ви вирішили влаштувати виставу для всіх?!

Ми виходимо з університету. Вони йдуть з обох боків від мене, помічаю, як напруженні. Тоді Вадим каже.

 - Настю, ти приймеш ці квіти, чи ні?

Артур стає попереду.

 - Я тобі, ці квіти...

 - Не зрозумів? Це що? Між вами щось є?!

 - Ні! 

Швидко випалюю. Артур повертає до мене обличчя, бачу з яким він болем дивиться. Мені правда жаль, що я так сказала. Але все ще боюсь, так швидко себе перебороти не можу.

 - Я не зрозумів, у чому тоді справа? 

Артур сильно злиться і хапає Вадима за груди.

 - Тебе це не повинно хвилювати! Якого, ти приперся? Йди звідси, по - доброму!

Знаю, мої слова пробудили у ньому "звіра".

 - Артур, зупинись.

Але він мене не чує. Бачу як "горять" його очі від злості. Помічаю те, як до нас біжать Арс з Лінкою.

 - Ей, хлопці, ви чого?

Арс їх роздирає, а Лінка хапає мене за руку.

 - Натка, що сталось?

 - Пізніше розповім, добре?

З надією дивлюсь на Лінку.

 - Ви хочете, щоб у Натки були проблеми? Артур, ти як ніхто інший, повинен те розуміти.

Каже вона. Бачу погляд Артура, який все ще "пропалює" Вадима. А той, так само йому відповідає. Вадим відрізняється своєю тілобудовою, адже у нього більш худорлява фігура. У Артура більші м'язи і ширші плечі, але росту одного. 

Коли я думаю, що все трохи зтишується, до нас підходить Діана.

 - Коханий? А що у вас відбувається?

Різко обертаюсь на неї. Мені здається ще трохи і я вчеплюсь у її волосся. Розумію, що вона про все здогадується. Лінка мене зупиняє і шепоче. 

 - Заспокойся і залиш "липучку" на Артура. Це ж він її вплутав, хай розбирається.

Але я все одно, хочу її провчити. Вперше в житті, таке відчуваю. Ніколи не думала, що можу бути такою.

 - Йди звідси! 

Випалює Артур.

 - Що?

Робить вигляд, що не розуміє.

" Актриса! "

 - Я сказав, пішла на*ер звідси!

Бачу злість у її очах. А тоді вона так подивилася на мене, що аж холодом облило. Розвертається і йде. 

 - Ай, як негарно! Де твої манери, "друже"?

Питає із знущанням Вадим. Артур знову хоче вирватися до нього, але Арс не відпускає.

 - Артур, заспокойся, він цього не вартий!

 - Ого, як ви "зіспівалися", браво!

 - Краще йди звідси!

Каже Лінка.

 - Я піду, але ми ще побачимось, "друже"!

З викликом і знущанням випльовує Вадим, а тоді йде.

На землі лежить розтріпаний букет.

 - Приберіть ту хрінь!

Каже Артур, ледь себе стримуючи, а очі "горять".

 - Я приберу.

Лінка швидко його хапає і несе у смітник. Ми ще деякий час стоїмо, а тоді сідаємо на лавці біля універу і мовчимо.

Раптом згадую, що на мене чекає мама.

 - О Боже, мама! Я повинна йти, пізніше поговоримо.

Артур хапає за руку.

 - Настя!

 - Пізніше Артур, добре? 

І він відпускає. Прибігаю у кафе, де мене з посмішкою зустрічає мама. Коли її бачу, стає трохи спокійніше. Хочеться поділитися своїми переживаннями, спитати поради, але не можу.

 - Привіт мам.

 - Привіт доню.

 - Про що ти хотіла поговорити, так терміново?

 - Давай спочатку поїмо.

 - Мам, вибач, але я не голодна і поспішаю, скоро наступна пара.

 - Ну гаразд. Я не знаю, з чого почати? Але ти в мене дівчинка розумна і повинна мене зрозуміти. Недавно я зустріла чоловіка. Розумієш, з ним відчула себе, знову живою...

" Я давно здогадувалась... Але чути такі слова від матері, якось незвично і дивно... "

 - Розумієш, два роки я жила, наче в пеклі. Постійний біль, проблеми, борги. Мені було дуже важко. А коли появився він... Знай, я ніколи не забуду твого батька. І нікого не буду так любити, як його. Але цей чоловік, він став моєю підтримкою. За стільки часу, знову відчула себе жінкою. Відчуваю, що дихаю. Доню, зрозумій мене...

 - Мам, все добре, я розумію. Просто, трохи неочікувано.

 - Знаю, що про таке потрібно говорити вдома, без свідків і на самоті. Але розумієш, Олег хоче сьогодні прийти до нас на вечерю, із сином.

 - Що, вечерю?! Мам, ти вибач, але це не зашвидко?

 - Мила, у нашому віці нема такого, "зашвидко". Розумієш?

 - Мам, що ти таке кажеш? Ти у мене ще молода і дуже красива.

 - Настю, доню...

 - Гаразд, нехай приходить. Aле скажи хоча б, хто він?

 - Ось це якраз те, про що я хотіла сказати. Він мій колега і батько Артура. 

В цей момент, серце пропускає удар. Я здогадуюсь, якого Артура. Але наївно хочу вірити, що не так зрозуміла.

 - Якого Артура, мам?  

 - Як якого? Твого одногрупника, Артура Ткачука.

Виникає сильний біль у серці, ніби хтось пронизує чимось гострим і шум у вухах.

" Чому? За що? "

Що буде, коли мама дізнається про мене з Артуром? Виходить, що я зустрічатимусь із зведеним братом... Не хочу її засмучувати. За стільки часу, вона нарешті стала щасливою. За все те, що мама зробила для мене, вона заслуговує на щастя. Але відмовитись від Артура, не можу...

У мене зараз серце розривається і я задихаюсь. Мама, те помічає.

 - Доню, ти якась бліда. З тобою все гаразд?

 - А? Так, так, все гаразд. Я зараз повернусь.