Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Часи, коли люди поклонялись богам та духам.

Замок Альвгейм, що розкидав свої простори на норвезьких землях, накрили сутінки, вони проковтнули світло минулого дня, приносячи з собою північне дихання вітрів. Тільки в королівстві Альвгред, з настанням темряви починають падати пластівці бездоганно білого снігу; світанок проносить цвітіння дерев з п’янючим солодовим запахом різноманітних квітів; опівдні - спекотне літо; захід - пожовкле листя. Так і проживають альви мирне життя - від світанку до заходу сонця.

 Правив королівством юний альв – Артур Альвгред. Був він стрункий, з прямою поставою, грацією в кожному русі. Красу короля порівнювали зі сліпучим сонцем. Артур рано успадкував трон, але вже завоював довіру своїх підданих, закріпивши свою владу шлюбом з сильною  чаклункою, нащадком великої магічної сили не в першому поколінні – Маргарет Малвайн, що пророкувала процвітання їхньому правлінню. Лише чаклунство королеви могло захистити жителів від злісних тролів, які тільки і чекали сутінків, щоб пробратися в королівство, поласувати магією альвів.

Пологи послабили чаклунку, і чари її були вже не так могутні, король передбачав подібне і розставив кращих своїх вартових в золотій броні, щоб ті зуміли захистити мармурові стіни замку від зла.

У тронному залі зібралися практично всі жителі королівства, щоб привітати новонародженого маленького принца, підносячи йому різні дари. Радісний король влаштував великий бенкет для поданих, танці та співи тривали вже другий день. Веселощів приспали пильність альвів, які зовсім забули про своїх ворогів, що тільки й чатували потрібної миті.

В один момент висока кам'яна стіна в лічені секунди перетворилася в прах, стражники не встигли навіть подати на сполох.

— Артур! — схвильовано промовила ім'я чоловіка Маргарет, торкаючись його руки, мов востаннє.

— Так, любове моя, — ласкаво промовив король, повертаючись обличчям до трону своєї дружини.

— Наш хлопчик, — очі відьми помутніли, спалахнули зеленим світлом, — не судилося йому правити твоїм королівством. Помре наш маленький принц. Вони прийдуть, і тьма поглине світ. — Губи відьми нашіптували пророчення, без зупину. —  Тьма поглине тебе. Шкіра потемніє і дар ти свій загублений віднайдеш, розплачуватися будеш душею. Через роки ти гадатимеш, що знову зустрів мене, не обманюйся. Оболонка інша, очі інші, серце інше, душа повна зла і відчаю. В її жилах тектиме магія моя, не обманюйся нею. Не вір її словам, вона не стане мною. Загибель принесе тобі.

— Хто прийде, Маргарет? Про що ти говориш?

— Артур, обіцяй мені, — королева цілує руку свого чоловіка, балаганно, — не вибирай шлях темряви! Якщо доля нас знову зведе, пройди мимо, не намагайся розбудити мою сплячу магію.

 Тільки договорила королева, як розлючений крик незваних гостей-монстрів змусив стіни замку затрястись. Зал, де хвилиною раніше грала музика і співали гості, запанувала мертва тиша.

Артур заціпенів від страху. Перед його очима була величезна голова йотуна з налитими божевіллям очима, а з його рота капала липка слина. Рука чудовиська стиснула королеву разом з її троном і підняла практично до самої стелі.

— Jeg bestiller det! Må ikke dø!* — промовила чаклунка заклинання, перш ніж почувся хрускіт її зламаних кісток.

Спочатку кров повільно заповнили легені королеви, а після зламані ребра наскрізь їх проткнули.

Йотун розчаровано подивився на бездиханне тіло відьми і струснув його. Чорне волосся Маргарет розсипалось, ніби чорний шовк по руці чудовиська, а через товсті мозолисті пальці просочувалася кров.

— Гхг, — задоволено посміхнувся Ксаннаракс, після чого випустив мертве тіло, що з гуркотом впало на мармурову підлогу разом з уламками дерев'яного трону. — Відьмі кінець, твоя черга! — буквально прогарчав йотун.

Вся тронна зала була заповнена різними за розмірами тролями, котрі тільки-но й чекали дозволу на поїдання магії.

Смерть відьми не заповнили величезну пустку в серці велетня, що втратив свого єдиного сина, якого любив понад усе на світі.

— Альве, — звернувся до нього Ксаннаракс, — не важливо якої ти раси, родинні ланцюги просто так не розірвати. Око за око! Якби тільки ця смерть була в чесному бою, але ти король альвів хитрістю здобув перемогу, поглумився над моїм сином, зробивши з його кам'яного тіла посміховисько для свого народу. Ні, подібного образи, я – Ксаннаракс із Йотунхейма не пробачу тобі! — троль обвів тронну залу поглядом в якій було не менше тридцяти кам’яних скульптур тролів.

Ксанаракс був готовий позбутися права повернутися в свої рідні володіння Йотунхейма, поплатиться за порушення правила – використання магії на шкоду іншим істотам. Йотун готовий пожертвувати всіма своїми знаннями та мудрістю, титулом і навіть власним життям, ради спокою душі сина.

Артур схаменувся, різко схопився за свій меч, що не під силу навіть самому зберігачу мудрості. Король змахнув мечем, саме повітря було розсічене на рівні частки і ударна хвиля досягла лівого ока велетня.

Страшний рев струсонув стіни замку, як і всю округу.

 Очі Артура моментально почервоніли, лютий гнів заповнив його серце, ще ніколи молодий король не почував такої ненависті. Він відчував, як його тіло пронизує крижаний холод, а ділянки шкіри змінюють колірну гаму від порцелянової до темно-сірої. Темрява, що була десь глибоко в серці Альвгреда, прокинулася, повільно своїми путами огортаючи душу юного короля альвів.