Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Машинально зробивши крок вперед, я без сил опустився на коліна, а потім і зовсім повалився ниць. Відчуття, як «п'ять тисяч» на час пробіг. Йдучи на рекорд… Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути назовні, а легені з надсадним хрипом намагалися втягнути повітря, яке несподівано ущільнилося до стану рідини.

Залишся живим хоч один ворог — міг би брати мене голими руками. На щастя, я поклав усіх…

До тями вертався несподівано довго. Не так, як після поєдинку з грабицею. Мабуть, мало значення як час у тілі велетня, так і кількість витраченої енергії. А щоб убити два десятки кнехтів, довелося неслабо попотіти. Треба цей момент запам'ятати і в майбутньому, краще контролювати ступінь втоми, щоб не впасти без сил у невідповідний момент.

Хвилин десять провалявся напівтрупом, поки не відчув, що можу вже не тільки лежати не напружуючись, а й навіть сидіти... Що одразу й перевірив.

Вийшло. Голова не крутилася, руки-ноги не тремтіли, і навіть дихання відновилося. А що найприємніше — всі отримані поранення, після масштабування тіла, теж помітно зменшилися, зводячись до невеликих подряпин. Круто…

Сидіти голим і спітнілим у лісі не найкраща ідея. Хоча комарі та інші мошки проти несподіваного бенкету нічого проти не мали. Відчувши черговий укол у районі шиї, я мляво відмахнувся, але до прихоплених трупів придивився уважніше.

Угу, один був майже моєї комплекції. Принаймні в плечах не вужче.

З нього і почав. Спершу розшнурував кірасу. Потім розстебнув замшеву куртку. Приміряв… Годиться. У талії навіть широкувата. Штани...

Гм… проблема. На жаль, організм людини, після смерті, різко звільняється від усього зайвого. І, така необхідна мені, нижня частина гардеробу була цими надлишками щедро наповнена.

Гм... Але ж не ходити голяка. Мої речі відновленню точно не підлягають. У всякому разі, без наявності ниток, голок та вмілих рук.

На щастя, лицарі свій табір розбили саме тут невипадково — неподалік виразно чулося тихе дзюрчання струмка.

Загалом, хвилин за п'ятнадцять-двадцять, я вже натягував на себе обновку. Сирувату на дотик і сильно пахнучу лісовими травами, які я використовував замість мила та мочалки. Пощастило, що й штани виявилися замшевими. Як би там не було, шкіра вбирає зайве не так сильно, як будь-яка інша тканина.

Сорочку позичив у другого небіжчика. Схоже, він був із офіцерського складу. Бо носив шовкову білизну. Спіднім я, все ж, погребував, а от сорочку взяв. Шовк, адже він не просто приємніший до тіла, це ще й дуже ефективна зброя проти блох і вошей. Паразити не можуть зачепитися лапками за слизьку тканину та падають у чоботи. Залишається тільки витрусити.

Ще другий люб'язно поділився зі мною саме чоботями — виявилося, у нас один розмір. І поясом. Хороший пояс, із з'єднаних кільцями товстих пластин. На вигляд — срібних. Із золотою пряжкою. Стане в нагоді. Замість грошей. Меч теж узяв його. Я поки що не сильно розбираюся в холодній зброї, так щоб оцінити на вигляд, який кращий, тому довелося повірити, що в багато інкрустовані піхви аби-яку залізяку не сунуть. Бо форма має відповідати змісту.

А ось за обладунком знову повернувся до першого покійника. Винятково через розмір. Оскільки другий лицар був помітно нижчим… Зате значок, у вигляді невеликої фібули з жовтого металу, прикрашеної гравіюванням з пари схрещених мечів, запозичив без сорому. Красиві речі. Теж, виключно для особистого збагачення. Якщо сам не носитиму — продам при нагоді.

Не завадив би і шолом… Але, на даний момент, ця частина обладунку залишилася десь у таборі. Разом із головою. І мені доведеться довго вибирати, щоб знайти хоч один не сплющений. Ех, ні, щоб заздалегідь подумати, і хоча б пару разів бити не по голові, а по тулубу.

Ну і обов'язковий і найприємніший момент — зрізання гаманців, які були в обох. В результаті чого я став багатшим на дві золоті монети, п'ять срібних і жменю міді.

Дзвін монет одразу нагадав, що такі ж гаманці у кількості майже двох десятків, зараз валяються на галявині, і поки я тут гаю час, цілком можуть знайти нового господаря. Мало хто лісом вештається? Та й дітлахи не безрукі. Пережите, звісно, їх добряче наполохало. Але не треба забувати, що середньовічне життя не толерантне третє тисячоліття.

З цією думкою, я швидко схопився на ноги, забувши про втому, і бадьорим кроком попрямував у бік табору.

Ні. Усе гаразд… За час моєї відсутності нічого принципово не змінилося. Трупи кнехтів-мечоносців смирно валялися там, де випустили останній подих. Коні, запхавши морди в торби з вівсом, флегматично гризли зерно, розміреними помахами хвостів відганяючи ґедзів. Бранці — скиглили і плакали, злякано притискаючись один до одного. Дітлахи — тихо й жалібно, як голодні щенята, а обидві дівки, затиснуті в коло їхніх тіл та рук, голосно, навзрид, по-баб'ячому… Побачивши мене, всі здригнулися й замовкли. Тільки носами шморгали.

Ну, так… Я ж, зовні, тепер нічим від страшних розбійників не відрізняюсь.

— Тихо, тихо… Все позаду… Не знаю, що це за чудовисько було, але воно втекло. Так швидко, що тепер дуже далеко і точно не повернеться. А германців живих жодного не залишилося. Я перевірив. Так що перестаємо ревіти. Я зараз усіх звільню мотузки, і ми підемо геть.

У відповідь ніхто навіть не пискнув. Тільки дивилися насторожено. Не вірили…