Читати книгу - "Королівство жахів"

Роббі знав, що коли вона могла сміятися, то вона нічого не розуміла — і якось він запросив Марка до себе, і той побачив програвач DVD на полиці, схопив його й загорлав: «Приховані?» таким гучним голосом, яким інші хлопці могли заволати хіба тоді, якби вони знайшли порнуху, а Марк увімкнув пульт, навіть не запитуючи. І тоді вони подивилися першу сцену, яку Роббі бачив не менше як разів десять, де екран був темний-темнісінький і лише згодом дуже повільно в тій чорноті стали з’являтися маленькі точки світла.

Це було так, ніби ви дивилися в простір, але потім камера від’їхала й насправді ви дивилися в дупло на стовбурі дерева. Точки світла — це якісь комахи, личинки або терміти, вони лише флюоресцентні, а потім ви дивилися на велетенське дерево, а потім бачили інші дерева й усвідомлювали, що це джунглі, але не такі джунглі, про які ви будь-коли чули. Ви й неба не побачите. Крони дерев були такі густі, що все перетворювалося на тіні, а кожен листок був такий великий, як дорослий чоловік. Це велетенське листя ляскало об шоломи й закручувалося навколо рушниць, і Роббі завжди думав, що йому буде важко дихати, якщо дерева так на нього наступатимуть, хоч вважають, що дерева виробляють кисень, принаймні земні дерева. І це найзагадковіша річ, коли ти дивишся кіно: ти ніколи не знаєш, чи показують тобі Землю, чи якусь іншу планету. Бо чоловіки, вони належать до людей, а вночі листя світиться, як жуйка Екстра, а речі, на які чоловіки полюють, завжди ховаються під головними уборами, пір’ям або дредами.

— Ти знаєш, що ми її втратили? — сказав Майк, засапуючись через кожні два слова, які він видихав. Він ніколи не був атлетом. — Неможливо вгадати, де вона тепер є.

Роббі був іще наполовину в кіно, тож йому знадобилася секунда, щоб повернутись у своє тіло.

— Вона? — запитав він.

— Жінка, що покинула телефон.

— Звідки ти знаєш, що це вона?

Марк дістав телефон, обернувши його так, щоб обкладинка спіймала світло. Роббі побачив розмиту фотографію.

— Фото її дитини, — сказав Марк. — Отже, це жінка.

Роббі не був у цьому переконаний, але сперечатися не було сенсу.

— Тоді чому ми досі біжимо? — запитав він.

Марк підняв руку, й тоді почувся звук телефона, який підстрибував на хіднику, й це був чудовий звук. Наступної секунди вони схилилися над розколотими шматками екрана, оболонки та його внутрішніх частин.

— Полювання триває, — сказав Марк. — Ми підтримуємо порядок. На нас надія.

Отже, подумав Роббі, Марк почуває себе так само, коли вони все покинули зовні від воріт, на паркувальному майданчику. Тут, усередині, немає історії.

Протягом восьми місяців вони працювали в ресторанах мережі Старбакс, протягом чотирьох — в ресторанах Еплбі, протягом п’яти — в Бадз Бурґерс, і він уже наготувався покинути й цю мережу, бо вона була переповнена товстунами, так наче лише гладких чоловіків пропускали в ці двері, й животи нависали в них, наче тісто над формою для випічки, й вам хотілося витягти ніж, і відтяти їх геть, і подивитись, на що буде схожий бідолашний хлопець без свого обвислого черева.

Була ще мережа продажу букіністичних книжок та мережа Чік-філ-Ей енд Сіарс, де продавали сандвічі з курятини і де вони працювали два місяці. А місяць тому їхню увагу привабила Система одночасних версій.

Його тупий бос, глибоко задоволений собою, позаяк він менеджер аптеки, і, уявіть собі, тобі лише сорок років, а ти керуєш аптекою, тож ти цілком спроможний підпалити світ. Луїза Брансон, яка, він був певен, щиро втішалася, коли вони ходили на боулінг, навіть не захотіла відірватися від телевізора, коли він подзвонив їй наступного вечора й вони розмовляли. Вона сказала, її мати думає, вона повинна зосередитись на уроках у коледжі, а не забивати собі голову побаченнями, але він знав, Луїзина мати просто не хотіла, щоб вона зустрічалася з ним. Бо саме таких думок дотримуються батьки про нього, а надто Луїзина мати, що має вибалушені, як у жаби, очі, й не працювала жодного дня у своєму житті, одна з тих жінок, яка є жахливою персоною і, либонь, була такою, коли й народилася, й даремно її батьки не втопили її тоді, як кошеня. А перед Луїзою в нього була Анджела Вільярд, спершу мила й сором’язлива дівчина, але потім виявилось, що вона тупа хвойда, й він мав би знати це від самого початку.

Хвойда, мила, сором’язлива — це ті слова, що їх його ноги відбивають на хіднику.

Його восьмирічна небога запитала, чи Роббі сплатив ренту своєї матері. Він здивувався, які розмови вона підслухала від своїх батьків, щоби поставити йому таке запитання. Та частина їхньої родини називає себе християнами, але вони люблять розділяти людей. Вони бридкі й дріб’язкові люди. Бридких людей так багато — переважна частина світу — але ніхто не бачить брутальної ницості інших, ні, ні, бо кожен надто заклопотаний тим, що уявляє собі Роббі нікчемним ледачим хлопцем, і вони такі сліпі й жалюгідні, що нічого не знають ані про себе, ані по свій навколишній світ.

Усіх їх треба стерти з лиця землі. Геть усіх.

Ми порядок / ми надія

Ми порядок / ми надія.

Цей спів лунав гучніше й гучніше, коли камера від’їжджала назад і ритм ставав схожий на те, що вигукують солдати, коли марширують; голоси гучнішали на фінальному слові надія, але протягом кількох секунд на екрані були хіба дерева, але потім там з’явилася постать, яка мовчки біжить. За нею женеться темноволосий солдат у добре випрасуваному однострої, і ви майже відчуваєте співчуття до тьмяної форми, тонкої і в більшості випадків голої, крім величезного головного убору. Потім, коли солдат хапається за руку істоти, за якою він женеться — це рука чи щось дивніше? — його друга рука торкається владного обличчя, й солдат замерзає, відхиляється назад, хребет його згинається, й він падає.

Підбігають інші солдати — довга досконало вишикувана лінія — й загадкове створіння пірнає під кущ. Ви вперше бачите лейтенанта Гардінга, й він підіймає руку, не кажучи й слова. Тоді підступає до куща, простягає руку під його гілля й витягує звідти за одну ногу чоловічка, який брикається й щось белькоче. Він хапає зап’ястки чоловічка в одну руку, вдягнену в рукавичку, тримаючи його отруйні руки далеко від своєї шкіри. Він співає йому всміхаючись, Ти зник, але тебе знайшли, й від цієї миті, коли ви бачите обличчя Гардінга й він обхоплює пальцями шию невідомої істоти, ви переконуєтеся,