Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

– Неймовірно, – вигукнув Еймз, – схоже на судомний розлад… Що, ви кажете, він пив? – Лікар узяв порожню чашку.

– Не хвилюйтеся, я нічого не пив, – пролунав спокійний голос.

Ми вражено озирнулися. Пуаро сидів на ліжку й усміхався.

– Ні, – м’яко сказав він, – я не пив того чаю. Поки мій друг Гастінґс милувався ніччю, я скористався нагодою перелити напій у маленьку пляшечку. І вона поїде на аналіз у хімічну лабораторію. Ні, – мовив детектив у відповідь на мимовільний рух лікаря, – тут ви силою не зарадите. Поки Гастінґс бігав по допомогу, я надійно заховав пляшечку. Гастінґсе, швидше, тримайте його!

Я не одразу зрозумів, що треба робити. Кинувся до свого друга, щоб захистити його, але лікар, різко змахнувши рукою, не став нападати. Він укинув щось у рота, запахло гірким мигдалем, лікар похитнувся і впав долілиць.

– Іще одна жертва, – понуро сказав Пуаро. – Але це вже остання. Мабуть, так буде краще. Тепер на його совісті три смерті.

– Доктор Еймз? – вражено вигукнув я. – А мені здавалося, що ви повірили у втручання потойбічних сил!

– Ви неправильно зрозуміли мене, Гастінґсе. Я казав, що вірю в надзвичайну силу забобонів. Варто переконати людей, що у смертях винні надприродні сили, і можна будь-кого зарізати ножем посеред білого дня – всі вважатимуть, що то робота якихось злих духів. Так міцно в людині сидить інстинкт віри в надприродне. Я одразу запідозрив, що хтось цим користується. У доктора Еймза ця ідея з’явилася, напевно, після смерті сера Джона Вілларда. Адже газети одразу почали розробляти тему прокляття. Як я зрозумів, від його смерті ніхто великої вигоди отримати не міг. А от із містером Блейбнером історія була зовсім інша. Це був чоловік дуже багатий. Коли я отримав інформацію з Нью-Йорка, кілька моментів змусили мене задуматися. По-перше, молодий Блейбнер казав, що має в Єгипті друга, в якого може позичати гроші. Логічно було припустити, що це його дядько, але я подумав, що в такому разі він назвав би його прямо. Натомість за словами молодика ховався якийсь сірий благодійник. Він дістав достатньо грошей, щоб молодий гульвіса приїхав у Єгипет, де його дядько відмовився давати небожеві бодай пенні, – однак на квиток додому йому коштів вистачило. Значить, цей невідомий благодійник знайшов і їх.

– Усе це тільки непевні здогади, – зауважив я.

– Було ще дещо. Гастінґсе, часто слова, сказані метафорично, розуміють надто буквально. Буває й навпаки. У цьому випадку так і сталося: буквальне значення було сприйнято метафорично. Молодий Блейбнер прямо зізнався: «Я прокажений», – але ніхто й не подумав, що той застрелився, бо вважав, що заразився смертельною хворобою – проказою.

– Чому? – вигукнув я.

– Це був диявольський план зловмисного розуму. Молодий Блейбнер страждав від якихось незначних проблем зі шкірою: не дивно для людини, яка певний час прожила на тихоокеанських островах. Еймз був його старий друг і знаний лікар, тож молодик навіть не подумав засумніватися в його діагнозі. Коли я приїхав сюди, то спершу вагався, кого підозрювати: Еймза чи Гарпера, але швидко зрозумів, що злочини міг підготувати і здійснити тільки лікар, до того ж від Гарпера я дізнався, що він давно знав молодого Блейбнера, і той, напевно, залишив заповіт або застрахував життя на користь Еймза. Отже, лікар побачив, що зможе збагатитися на його смерті. Йому було легко спровокувати зараження крові в містера Блейбнера, а тоді схилити до самогубства небожа, який був у розпачі. Старий містер Блейбнер заповіту не залишив, тож його спадок мав дістатися небожеві, а від того – Еймзові.

– Чому ж загинув містер Шнайдер?

– Не знаю точно. Пам’ятаєте, він теж був знайомий із молодим Блейбнером і міг щось запідозрити. Або лікар подумав, що ще одна смерть – без мотивів і мети – укріпить думку про втручання надприродних сил. Розкажу вам іще дещо, Гастінґсе. Цікавий психологічний факт: в убивці завжди виникає сильне бажання повторити свій успішний злочин – бажання, якому важко опиратися. Ось чому я так хвилювався за молодого Вілларда. Анубіса, якого ми всі бачили вчора ввечері, зіграв за моєю вказівкою Гасан. Я хотів побачити, чи злякається лікар. Утім, налякати його мало щось більше, ніж просто поява якоїсь чортівні. Я побачив, що моя маленька вистава на нього не справила великого враження і що він не дуже вірить у моє захоплення міфологією. Тому запідозрив, що наступною жертвою лікар захоче зробити мене. Бачте, незважаючи на la mer maudite75, нестерпну спеку та всюдисущий пісок, маленькі сірі клітинки продовжували працювати!

Підозри Пуаро цілковито підтвердилися. Кілька років тому молодий Блейбнер напідпитку написав жартівливий заповіт: «Залишаю свій портсигар, який так сильно подобається моєму доброму другові, і решту свого майна разом із боргами Робертові Еймзу, який одного разу врятував мене від утоплення».

Утім, ніхто не зацікавився таким поворотом справи, і люди досі згадують про неймовірну серію смертей, пов’язаних із гробницею Менгер-Ра. Усі вважають, що прокляття давно загиблого фараона падає на осквернювачів його могили, хоча Пуаро давно пояснив мені, що це суперечить віруванням древніх єгиптян.

Крадіжка в готелі «Ґранд Метрополітен»

– Пуаро, – сказав я, – вам треба розвіятися і змінити обстановку.

– Ви так вважаєте, mon ami?

– Я в цьому впевнений.

– Гм-гм, – усміхнувся мій друг. – То ви вже все організували?

– А ви не проти поїхати?

– Куди?

– У Брайтон. Ми з одним лондонським приятелем недавно провернули вдалу справу, тож у мене є трохи грошенят. Думаю, на вихідних у готелі «Ґранд Метрополітен» нам із вами можна буде розважитися.

– Дякую за пропозицію, з радістю її приймаю. Ви маєте добре серце, якщо пам’ятаєте про свого старенького друга. А добре серце, зрештою, варте всіх сірих клітинок. Так-так, я, ваш покірний слуга, час від часу про це забуваю…

Я вдав, що не розумію, до чого хилить Пуаро. Здається, часом він недооцінює мої розумові здібності. Але мій друг так радів майбутній поїздці, що я не став гніватися.

– Отже, домовилися, – перебив я потік його роздумів.

У суботу ввечері ми вже вечеряли в ресторані «Ґранд Метрополітену» посеред веселого гомону мешканців готелю. Схоже, у Брайтон того вечора з’їхалася половина Англії. Сукні навколо нас були розкішні, а коштовні прикраси – одягнуті радше з бажанням похизуватися, ніж продемонструвати гарний смак – блищали як ніколи.

– Hein, як приємно за всіма ними спостерігати, –