Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

підхопився на ноги з великим шумом і великою тривогою. Діти вже також були на ногах. Крилатий бігав туди-сюди, з форканням та іржанням. Діти ходили навшпиньках довкола, зазираючи за кожен кущ і дерево. Їм здавалося, вони щось бачать, і була мить, коли Поллі не сумнівалася, що побачила високу темну постать, яка швидко ковзнула геть у західному напрямку. Але вони не знайшли нічого, і зрештою Крилатий ліг, а діти знову затишно примостилися під його крильми. Вони відразу заснули. Крилатий ще не спав, водив вухами в темряві й іноді посмикувався, ніби на шкіру сідала муха. Але зрештою він також заснув.

Розділ 13

Несподівана зустріч

— Прокинься, Діґорі, прокинься, Крилатий, — пролунав голос Поллі. — Ми маємо ірискове дерево. І ранок сьогодні просто чудовий.

Світло вранішнього сонця соталося крізь ліс, трава була сірою від роси, а павутина блищала, як срібло. Біля них стояло дерево з темним гіллям, заввишки як яблуня. Листя на ньому було білувате, схоже на папір або на листя тієї рослини, яку називають лунарією, і росли коричневі плоди, схожі на фініки.

— Ура! — крикнув Діґорі. — Але я хочу спершу скупатися.

Він побіг через квітучий гай, а може, через два, на берег річки. Чи вам доводилося коли-небудь купатися в гірській річці, що збігає мілкими водоспадами по червоних і жовтих каменях, осяяних сонцем? Там так само добре, як у морі: а в деякому розумінні набагато краще. Звичайно, йому довелося вдягтися, не висохши, але втіха була того варта. Коли він повернувся, Поллі побігла вниз і теж скупалася. Вона сказала, що купалася протягом усього свого життя, але ми знаємо, що вона не вміла добре плавати, проте, мабуть, ліпше не ставити надто багато запитань. Крилатий також відвідав річку, але він лише постояв на бистрині, нахилившись, щоб напитися, а потім струснув гривою й кілька разів заіржав.

Поллі й Діґорі заходилися зривати плоди з ірискового дерева. Вони були надзвичайно смачні; щоправда, мали смак не зовсім такий, як в іриски, — м’якший і соковитіший, — але він нагадував про іриску. Крилатий теж чудово поснідав; покуштував один з ірисових плодів, і він сподобався йому, але сказав, що найсмачніша для нього трава о цій ранковій порі. Потім із певними труднощами діти залізли йому на спину й друга подорож почалася.

Вона була навіть приємнішою, ніж учора, почасти тому, що кожен почувався надзвичайно свіжим, а почасти тому, що вранішнє сонце було тепер у них за спиною, і звичайно ж, усе здається набагато кращим, коли світло позаду вас. Це був чудовий політ. Гори з укритими снігом вершинами височіли над ними в усіх напрямках. Долини далеко внизу під ними були такими зеленими, а струмки, що збігали від льодовиків у головну річку, — такими синіми, що вони летіли наче над велетенськими коштовними каменями. Вони хотіли, щоб ця частина їхньої пригоди тривала якнайдовше. Але незабаром вони почали нюхати повітря, запитуючи одне в одного: «Що це?», «Ти щось почув носом?» і «Звідки воно долинає?» Бо небесні пахощі, теплі й золоті, які нібито ширилися від найчудесніших плодів і квітів світу, долинали до них звідкись ізгори.

— Вони долинають від долини з озером, — сказав Крилатий.

— Авжеж, звідти, — погодився Діґорі. — Ану, гляньте! Онде він, зелений пагорб у самому кінці озера. І подивіться, яка в ньому синя вода.

— Це має бути те саме місце, яке ми шукаємо, — припустили всі троє.

Крилатий спускався щораз нижче великими колами. Крижані вершини піднімалися вище й вище. Повітря ставало теплішим і запашнішим із кожною хвилиною, таким запашним, що на очах у всіх виступили сльози. Крилатий тепер ковзав донизу з розгорнутими нерухомо крильми, а його копита намацували землю. Крутий зелений пагорб мчав їм назустріч. Через мить Крилатий приземлився на його схилі, трохи незграбно. Діти скотилися з його спини й упали, не вдарившись боляче, на теплу м’яку траву й підхопилися на ноги, трохи засапавшись.

Вони були на три чверті відстані від підніжжя до вершини пагорба й негайно подерлися нагору. (Я не думаю, що Крилатому це вдалося б, якби крила не допомагали йому зберігати рівновагу й він вряди-годи не махав ними, щоб стрибнути вище по схилу.) Навколо самої вершини пагорба стояв високий мур, укритий зеленим дерном. На ділянці, оточеній муром, росли дерева. Їхні гілки нависали над муром і виглядали назовні. Їхнє листя здавалося не тільки зеленим, а й синім та сріблястим, коли його ворушив вітер. Коли мандрівники досягли вершини пагорба, їм довелося пройти майже понад усім муром, поки вони знайшли ворота: високі золоті ворота, міцно зачинені, дивилися на схід. Досі Крилатий і Поллі думали, що ввійдуть у сад разом із Діґорі. Але тепер вони вже про це не думали. Вони ніколи не бачили місця, яке було б настільки очевидно приватним. Досить було одного погляду, аби переконатися, що воно комусь належить. Лише дурень захотів би туди ввійти, якби його не послали туди з якимсь особливим дорученням, як Діґорі. Діґорі сам відразу зрозумів, що інші не захочуть і не зможуть увійти туди разом із ним. Він підійшов до воріт сам-один.

Коли він туди наблизився, то побачив слова, написані на золоті срібними літерами. Приблизно щось таке:

Заходь у ворота, бо іншого шляху немає,

Зірви плоди для інших або не зривай,

Бо ті, хто краде або мур розламає,

Спіймають розпач — і нехай!

«Зірви плоди для інших, — сказав Діґорі сам до себе. — Саме це я й збираюся зробити. Мабуть, самому мені їх їсти не дозволено. Я не знаю, навіщо тут стільки балаканини. «Заходь у ворота». Справді, хто стане перелазити через мур або розламувати його, якщо він може зайти крізь ворота? Але як вони відчиняються?» Він притулив до них руку, й вони тут-таки розчинилися без найтихішого звуку в сад.

Тепер, коли він міг заглянути всередину, це місце здалося йому ще приватнішим, ніж раніш. Він увійшов дуже врочисто, озираючись навкруг себе. Усередині все було дуже спокійно й тихо. Навіть водограй посеред саду майже не плюскотів. Чудові пахощі витали навкруг нього. Це було щасливе місце, але дуже врочисте.

Він відразу зрозумів, де те дерево, яке було йому потрібне, почасти тому, що воно стояло в самому центрі, а почасти тому, що великі срібні яблука, які висіли на ньому, так сяяли, що відкидали власне світло в затінені місця, куди не досягало