Читати книгу - "Пан Ніхто"

Нарешті, після довгих торгів, ми сходимось на грунті компромісу; цей грунт, як і слід було чекати, звучить саме як сім, оте єврейське число, на яке ми витратили стільки слини.

Виявляється, що, незважаючи на страшні труднощі, пов'язані з пошуками, ключ може бути доставлений уже сьогодні після обіду, не пізніше шостої години. Я навіть підозрюю, що він і зараз лежить десь у кишенях гостя, і якщо месьє Арон досі не витяг його, то тільки з однією метою — витягти у мене додатково дві тисячі.

— Зручність тайника, — починає нарешті старий свою інформацію, — в тому, що у первісному плані будинку він не передбачений, отже, його неможливо виявити з допомогою плану. Тому що це, пане, залізобетонний бункер, захований у землю і притулений до самого будинку, бункер, який обійшовся колишньому власникові досить дорого і який породила розпалена уява господаря. Він, видно, боявся, що навіть нейтральна Швейцарія може стати жертвою бомбардувань, тому що бункер споруджено якраз у період війни. Через кілька років новий власник, месьє Гораноф, вирішує використати сховище з іншою метою, і тоді роботу було доручено нашій фірмі. Робота виконана справді зразково, кажу вам це не з упередженості, а тому, що розуміюся на таких справах. Ціла бетонна стіна між підвалом і бункером, по суті непроникна, може пересуватися по непомітних рейках, досить тільки натиснути кнопку. Ви спитаєте: де кнопка? А кнопка — це також магістральне рішення, бо вона захована в одному з кранів радіатора парового опалення. Виймаєш ручку крана, натискаєш кнопку всередині — і готово: важка масивна стіна зміщується, як у казці, й відкриває бункер. Геніально, правда?

— А сейф?

— Ну, сейф не становить ніякої загадки, треба тільки мати ключ. Але вся справа полягає в тому, як проникнути до сейфа, або, коли хочете, як уберегти сейф від проникнення. І саме це питання було магістральним чином вирішене нашою фірмою!

Месьє Арон переможно дивиться на мене, немовби це вирішення — його особиста справа. Потім його погляд ковзає по моєму плечу і звільна опускається вниз, щоб, мабуть, спочити якраз на об'ємистих стегнах розкішної жінки. Однак він швидко опускає погляд ще нижче й веде його до себе, навіть знову міняє окуляри, бо, незважаючи на короткозорість, завважив, що в його руках не знати звідки появилися якісь оранжево-коричневі цупкі папірці, зігнуті удвоє. Месьє Арон, ясна річ, не настільки невихований, аби рахувати їх, та це не заважає йому одразу вгадати суму.

— Думаю, тут три з половиною.

— Точно.

— Значить, мусите додати різницю до п'яти

— Але ваші відомості без ключа не варті й ламаного гроша.

— А чого вартий був сам ключ без моїх відомостей?

І, завваживши моє болісне вагання, докидає:

— Ключ ваш у будь-якому випадку.

— Гаразд, — зітхаю я і витягаю банкноти, які, по суті, наперед приготував.

Але перш ніж вкласти їх йому під руку, наказую:

— Назвіть місце і точний час зустрічі.

— Найзручніше вдома. О шостій годині.

— Раніше не можна?

— Ну, приходьте на чверть години раніше. Знаєте, я о п'ятій виходжу з роботи.

Я вкладаю гроші й заодно беру візитну картку з адресою. Боюсь, одначе, що цей жест, незважаючи на всю мою спритність, не залишається непоміченим Флорою.

— Отже, за чверть шоста — у вас, — повторюю, щоб не було непорозумінь. — І коли почуєте на прощання, що я скажу щось інше, майте на увазі: це просто для дезинформації якогось стороннього вуха.

— Я розуміюсь на цих справах, — з гідністю киває месьє Арон.

Я розраховуюсь, потім ми з гостем, за старим чоловічим звичаєм, йдемо на хвилинку в туалетну. Цілком зручний момент, щоб прочитати візитну картку й запам'ятати адресу, після чого я рву її і спускаю воду. З такою жінкою ніколи не знаєш…

Коли ми виходимо на тротуар перед «Двома голубами», дама, що сиділа за столом біля вікна, за якимось дивним збігом обставин також виходить; за нею назирці йдуть двоє стариків британського типу. Старики і Сузанна.

— Отже, о п'ятій, «Контіс», — кажу конфіденціально, але досить ясно.

— «Контіс», так! — бурмоче месьє Арон, кидаючи на мене змовницький погляд.

— Ти мені скажеш нарешті, що це за тип? — нетерпляче запитує Флора, як тільки ми рушаємо до готелю.

— Не задавай собі клопотів з дрібницями, — відповідаю їй. — Яке має значення, хто він, аби тільки робив діло.

— Тоді я повертаюсь за ним слідом і сама все дізнаюся. Він так витріщав на мене очі, що досить одного слова…

Не доказавши, Флора обертається, і я майже певен, що при її нахабстві вона дійсно готова переслідувати його.

— Облиш ці дитячі витівки, — бурмочу я, схопивши її за руку. — Ти ж сама чула тільки що: зветься Арон і працює в «Нідегер і Пробст».

— А навіщо він тобі потрібен? — продовжує розпитувати вона, неохоче рушаючи зі мною далі.

— Заради ключа. Розумієш? Заради ключа! Тепер ти задоволена?

— А де замок? — наполягає ця неможлива жінка.

— Про це я дізнаюсь пополудні. Інформація плюс ключ — така домовленість.

— І ви стільки часу говорили тільки про ключ? — цікавиться вона.

— Цей ключ коштує гроші, мила. І то багато грошей.

— Я бачила, як ти всунув йому щось під рукав. Не сліпа. Ми йдемо якийсь час мовчки, потім вона знову запитує:

— Але ти все-таки мусиш знати, де приблизно знаходиться цей замок… у віллі Горанофа чи в іншому місці?

— Звичайно, у віллі Горанофа.

— А чому він замовляв його аж у Лозанні?

— Ну, мабуть, що має на увазі таких людей, як ми з тобою. І постарався ускладнити їхнє завдання. Можеш мені повірити, що я затратив чимало часу, поки намацав цього Арона.

Нарешті ми заходимо в готель, я скидаю піджак і простягаюсь на двомісному подружньому ліжку, щоб тільки розслабити м'язи, не забувши на всяк випадок запхнути під подушку невеличкий лікувальний препарат. Флора також готується до короткого спочинку і, щоб не м'яти своє чудове плаття, яке так підкреслює її могутні форми, передбачливо роздягається перед дзеркалом.

— Коли я дивлюсь на цю мереживну еротичну білизну, у мене таке відчуття, начебто ти готувалася не до ділової подорожі, а до стриптизу, — не втримуюсь я від зауваження.

— Ділова жінка завжди мусить бути готова до стриптизу, мій дорогий, оскільки його можуть нав'язати їй примусово, — спокійно відповідає вона.

— Примусово? Тобі? Не сміши мене.

Вона не відповідає, а продовжує вертітися перед дзеркалом, очевидно, не стільки для того, щоб оглядати себе, скільки щоб я її оглядав.