Читати книгу - "Пророчиця"

Наступний день, на відміну від попереднього, новин не приніс.

Слідів Дениса Бородулі не знайшлося. Виставлене за його дівчиною спостереження нічого не дало. Не з’являвся наречений-утікач, навіть не дзвонив: телефони, міський і мобільний, тримали на контролі. Про всяк випадок переночували в КПУ четверо його колег, хоча Шпола і був проти: навпаки, втікач може спробувати законтачити з кимось із них. Та Зарудний лишень відмахнувся — будуть сидіти, він сказав. Начальника карного розшуку інше переймало: Олександр Момот раптом перестав турбувати колишніх колег. Банкір Нікітин заявив — не може знати, де його начальник охорони. Через учорашні події прийшов із заявою про звільнення, але замість того отримав пораду: бери відпустку за свій рахунок, скористався нею, і де проводить цю відпустку його підлеглий — Нікітин зеленого поняття не має.

До того ж Галина Коваленко раптом у лікарні опинилася: нерви. Друг сім'ї Позняков, звісно, тут як і уродився, пояснив: удова боїться помсти Бородулі, адже вбивця гуляє на волі, тому просить поставити біля неї охорону. Шпола, вислухавши його, послав кудись по інстанціях — не до тебе, дядьку, вже звиняй…

По обіді Шполі дзвонила дружина Ліда. Ще звечора доньці стало недобре, температура підскочила, мабуть, щось вірусне, навесні завжди так. Жінка сказала — лікар був, справді якийсь вірус, температура трошки впала, просила зайти в аптеку, як звільниться. «До речі, коли сьогодні будеш? Горілий дзвонив, по-моєму знову того…» — «Що хотів?» — «Так… Просто». — «Нехай собі, виясню. А коли буду — не знаю, сонце, правда. Все, давай, пока-пока».

За півгодини після Лідки мобільний Шполи вкотре за день затренькав. Номер, який висвітився, був незнайомий. Проте почутий голос — навіть дуже знайомий.

— Здоров, начальнику. Як жисть? Треба перетнутися, на нашому місці. Тільки чув… не той… не тягни, давай бігом…

У березні по четвертій дня вже починало ледь помітно сутеніти, хоча вечір огортав місто не так швидко, як узимку. Дивно, подумалося чомусь Андрієві: коли називаєш час, то уточнюєш — четверта дня, а п’ята — вже вечора. І навпаки — буває третя ночі, та четверта година — лише ранку.

Не знати для чого Шпола відзначив цю дивну закономірність. Насправді лише звітував Зарудному, яка тепер година, й отримав вичерпні інструкції: нічого не робити, жодних заходів не вживати, з місця не сходити, чекати, поки приїде «Беркут», а тоді вже — брати. Та й то самому не пертися поперед спецназу, це їхня робота — під кулі.

Андрій Шпола вважав перебільшеним побоювання підполковника, що загнаний у глухий кут утікач Денис Бородуля почне стріляти. Взагалі він навряд чи має при собі вогнепальну зброю. Навіть якщо все зростається і це він, Бородуля, застрелив Коваленка, пістолет заледве досі при ньому. Проте з досвіду опер так само знав: від невинної, на перший погляд, овечки можна, і навіть треба, чекати вовчого вищиру.

Подумавши всує про зброю, про всяк випадок витягнув і перевірив свій табельний «макаров», зняв із запобіжника. Закурив, зиркнув на годинник. Шістнадцята двадцять, а кругом уже сіро. Такий ефект давав похмурий туман, ним природа замінила не менш понурий дощик, який ось уже третій день дратував, то починаючи бризкатися, то раптово припиняючи. Шпола ніколи не був у Англії, тому не міг підтвердити, правда це чи ні, коли таку негоду називають не знати з чиєї легкої руки «англійською».

Вчасно подзвонив Діма на прізвисько Голова. Тільки якось несподівано. Шпола досі не міг збагнути, до чого тут узагалі Діма Голова, який стосунок має до Бородулі, чому зрештою вирішив здати міліції, здавалося б, абсолютно незнайому людину. Ну, Голова нікуди не дінеться, вирішив Андрій. Власне, вирішив він це тільки тепер, коли перевірив інформацію, переконався — в згаданій квартирі згаданого будинку справді засів оголошений у розшук за підозрою у скоєнні вбивства громадянин Бородуля, віддзвонився, як домовлялися, Зарудному й отримав суворий наказ прирости до свого пункту спостереження в очікуванні підмоги. Коли втікача затримають, вирішив Шпола, треба буде знайти Діму Голову, сісти з ним і погомоніти душевно, хай пояснить, звідки взяв таку потрібну інформацію.

Перевірялися ж відомості досить просто, хоча й витратив на цю процедуру Андрій понад годину. Спочатку пройшовся по сусідніх квартирах, знайшов пенсіонерку-ентузіастку, показав посвідчення, запитав, хто мешкає в сорок другій квартирі. Тут-таки дістав вичерпну відповідь: Танька Хохлова, буржуйка, їй житло від бабусі дісталося, а ця сучка його, бач, здає за гроші, та ще й, мабуть, приховує від держави свій бізнес, податків не платить. Точно, відразу погодився Шпола, не платить. Ми ж саме такими буржуйками тепер і займаємося, он скільки бюджет недоотримує, там же, шановна, і ваша, мабуть, пенсія. Пенсіонерка погодилася: точно, краде в неї Танька Хохлова пенсію, нехай навіть у такий спосіб. Не знала сусідка, чи є хто у сорок другій квартирі зараз, але радо погодилася вивести підступну сусідку на чисту воду. Підійшла, подзвонила в двері, про щось поговорила голосно — Шпола стояв про всяк випадок двома проймами вище, не надто дослухався. Нарешті розвідниця повернулася з завдання, доповіла: живе там молодий хлопець, спочатку двері не відчиняв, потім відчинив на довжину ланцюжка, визирнув. Ненадовго, тільки зірка пенсіонера встигла його роздивитися, впізнала на пред’явленому фото: «А він хто, бандит?» Андрій заспокоїв: не бандит, не бандит, спільник вашої Таньки Хохлової, вони разом державу обдурюють, тут-таки подякував щиро і попросив мовчати, на що пенсіонерка по-змовницькому підморгнула.

Далі — справа техніки, вирішив Шпола. Самому ломитися в квартиру йому не дозволяли інструкції, хоча інколи на них можна було з високої дзвіниці плювати. Скажімо, Горілий уже давно б сам змикитив, як би підозрюваного власноруч скрутити, для нього все це — іграшки та ігрища, догрався кінець кінцем… Але Андрій діяв чітко, за попередньою домовленістю — набрав номер Зарудного, доповів, отримав належні вказівки, ось тепер зайняв позицію на лавці зовсім поруч із потрібним під'їздом. У разі чого квартира на п’ятому поверсі, не стрибне. Вихід на дах замкнений, це Шпола теж перевірив.

Знову глянув на годинник — шістнадцята двадцять п’ять.

Де ж цей «Беркут» довбаний… Двадцять хвилин, як…

З дверей під’їзду швидко вийшов — навіть вилетів кулею! — молодий хлопець у незастебнутій шкірянці та з сумкою через плече.

Простоволосий.

Навіть у ріденькій туманній млі Андрій Шпола впізнав того, на кого чекав тут, у засідці.

ЧОР-РТ! Куди це його раптом несе… Чому…

— Е! Ану, стій! — гаркнув Шпола, підводячись із лавки та роблячи крок навперейми втікачеві.

Зупинившись лишень на мить, Денис Бородуля тут-таки наддав, прискоривши біг.

— Стояти,