Читати книгу - "Знак Зорро"

Сидячи у відведеній їй кімнаті, сеньйорита Лоліта слухала погрози батька і розуміла, що перед нею повстало нове утруднення. Звичайно, тепер вона не могла одружитися з доном Дієго. Вона віддала свій поцілунок і кохання іншій людині, чийого обличчя ніколи не бачила, негідникові, переслідуваному солдатами, — але вона говорила правду, коли сказала, що Пулідо кохають тільки раз у житті.

Дівчина намагалася пояснити собі все це тим, що тільки порив вдячності змусив її поцілувати цю людину; але відразу ж говорила собі, що це неправда, що її серце забилося, коли він уперше заговорив з нею в гасієнді її батька під час сієсти.

Але сеньйорита ще не була готова розповісти своїм батькам про кохання, яке ввійшло до її життя, тому що їй було солодко тримати це в таємниці; крім того вона боялася, що це буде для них ударом, що батько може відіслати її куди-небудь, де вона ніколи більше не побачить сеньйора Зорро.

Вона підійшла до вікна, виглянула на площу і побачила у віддаленні дона Дієго, що наближався. Він їхав повільно, начебто дуже стомившись, а двоє тубільців йшли на невеликій відстані за ним.

Люди вітали дона Дієго, коли він наблизився до будинку, а він у відповідь на їхнє вітання ліниво помахав рукою. Потім він повільно спішився, у той час як один із тубільців тримав стремено і допомагав йому, змахнув пил з одягу і попрямував до дверей.

Дон Карлос і його дружина із сяючими обличчям встали, щоб вітати його, тому що минулого вечора вони знову були прийняті в суспільстві і знали, що це сталося тому, що вони були гостями дона Дієго.

— Я шкодую, що не був тут, коли ви приїхали, — сказав дон Дієго, — але сподіваюся, що ви зручно влаштувалися в моєму бідному будинку.

— З таким комфортом, як у розкішному палаці! — скрикнув дон Карлос.

— У такому разі ваше щастя, бо знають святі, що я сам був не у кращих умовах.

— Як так? — запитала донья Каталіна.

— Закінчивши свою роботу в гасієнді, я поїхав до брата Філіпа, щоб провести там у спокої ніч. Але коли ми вже хотіли лягати спати, пролунав громовий стук у двері, і вломився сержант Гонзалес із загоном солдатів. Очевидно, вони полювали на розбійника, що називають сеньйором Зорро, і в темряві випустили його з виду.

В іншій кімнаті витончена сеньйорита дякувала небу за добру звістку.

— Неспокійні нині часи, — сказав дон Дієго, зітхаючи і витираючи піт з чола. — Галасливі молодці пробули з нами годину або більше і потім продовжили своє полювання. І після того, що вони розповідали про різні насильства, мене мучив кошмар і тому я майже зовсім не відпочив, а сьогодні вранці мусив відправитися до Реіна де Лос-Анджелес.

— Так, вам важко доводиться, — сказав дон Карлос. — Сеньйор Зорро був тут, кабальєро, у вашому будинку, перед тим як солдати кинулися переслідувати його.

— Що ви говорите? — скрикнув дон Дієго, випроставшись на стільці і виявляючи раптовий інтерес.

— Напевно він прийшов, щоб щось вкрасти або захопити вас для викупу, — зауважила донья Каталіна. — Але не думаю, щоб він украв що-небудь. Дон Карлос і я були з візитом у друзів, а сеньйорита Лоліта залишалася сама в будинку. І от є… є одна неприємна справа, про яку вам треба знати.

— Прошу вас, продовжуйте, — сказав дон Дієго.

— Поки ми були у відсутності, прийшов капітан Рамон з гарнізону. Він був сповіщений, що нас немає вдома, але силою ввійшов сюди і негідно поводився із сеньйоритою. І раптом з’явився сеньйор Зорро, змусив капітана вибачитися і випхав його.

— Ну, от це, що називається, славний розбійник! — вигукнув дон Дієго. — Сеньйорита схвильована цим?

— Звичайно, ні! — сказала донья Каталіна. — Вона вирішила, що капітан Рамон випив занадто багато вина. Я покличу її.

Донья Каталіна, підійшовши до дверей, покликала дочку. Лоліта ввійшла до кімнати і привітала дона Дієго, як личило вихованій дівчині.

— Я в розпачі, довідавшись, що вас образили в моєму будинку, — сказав дон Дієго. — Я обміркую цю справу.

Донья Каталіна зробила знак чоловікові і відійшла на середину кімнати, щоб залишити молодих людей наодинці, що, очевидно, сподобалося донові Дієго, але не сеньйориті.

Розділ XIX

КАПІТАН РАМОН ВИБАЧАЄТЬСЯ

— Капітан Рамон — звір! — сказала дівчина не дуже голосно.

— Він негідний хлопець, — погодився дон Дієго.

— Він… це він хотів поцілувати мене! — сказала вона.

— І ви, звичайно, не допустили цього?

— Сеньйоре!

— Я, чорт забирай, я не те хотів сказати! Звичайно, ви не дозволили йому цього. Сподіваюся, ви дали йому ляпаса.

— Так, — сказала сеньйорита. — А потім він боровся зі мною і сказав мені, що я не повинна бути такою розбірливою, тому що я дочка людини, що перебуває в немилості губернатора.

— О, пекельна тварина! — скрикнув дон Дієго.

— І це все, що ви можете сказати, кабальєро?

— Я, звичайно, не можу вживати прокльонів і лайок у вашій присутності.

— Хіба ви не розумієте, сеньйоре? Ця людина прийшла до вас у будинок і образила дівчину, якій ви запропонували бути вашою дружиною.

— Проклятий мерзотник! Коли наступного разу я побачу його превосходительство, то попрошу його перевести цього офіцера в яке-небудь інше місце.

— О! — скрикнула дівчина. — Невже у вас зовсім немає відваги? Перевести його! Якби ви були справжнім чоловіком, доне Дієго, то ви відправилися б до гарнізону, покликали б цього капітана Рамона відповісти, простромили б його шпагою і закликали б усіх у свідки, що не дозволите безкарно ображати сеньйориту, якою ви захоплюєтеся.

— Але це так утомливо, — сказав він. — Не будемо говорити про насильство. Може, я побачу цього молодця і висловлю йому догану.

— Висловите догану?! — скрикнула дівчина.

— Поговоримо про що-небудь інше, сеньйорито. Поговоримо про справу, про яку я говорив того разу. Мій батько незабаром знову питатиме мене, коли я одружуся. Чи не можемо ми яким-небудь чином улаштувати цю справу? Чи вибрали ви день?

— Я не казала, що одружуся з вами, — сказала вона.

— Навіщо відволікати? — відповів він. — Чи бачили ви мій будинок? Я впевнений, що він задовольнить вас. Ви зробите все на свій смак. У вас буде новий екіпаж і все, чого ви тільки забажаєте.

— Це ваша манера залицяння? — запитала вона, скоса дивлячись на нього.

— Упадати — як це нестерпно! — сказав він. — Невже я повинний грати на гітарі і виголошувати солодкі