Читати книгу - "Відчай"

…За день перед тим як Сталін призначив його заступником Єжова, — того вже звільнили, в наркоматі не з'являвся; — він віддав непідписаний наказ «почистити» єжовські підвали; цілу ніч розстрілювали більшовиків, які винесли всі тортури, ні в чому не зізнавшись; треба знищити всіх, хто був зв'язаний з Орджонікідзе, Постишевим, Ейхе, Косіором, Чубарем; як-не-як члени Політбюро; ніяких слідів залишати не можна — порада Сталіна.

Коли вранці Берії доповіли, що наказ виконано, розстріляли вісім тисяч ув'язнених, він тяжко зітхнув:

— Було наказано «почистити»! Це означає — випустити людей, а не сваволити. Негайно розстріляти всіх розстрілювачів, це не люди — пекельне кодло.

…Коли в липні сорок першого з Білорусії привезли командарма Павлова, Берія проговорив з ним усю ніч, дякував за допомогу, яку подавав той чекістам з літа тридцять сьомого, обіцяв захистити його перед товаришем Сталіним; наказ на розстріл підписав не він, а вище керівництво, він тільки підготував документи.

У сорок четвертому, коли син наркома авіаційної промисловості Шахуріна застрелив на сходах Камінного мосту дочку посла Уманського, апарат почав дути справу: вийшли на дітей Мікояна, заарештували, меншому виповнилося щойно шістнадцять. Берія затаєно ждав, чи не повалиться Мікоян, як-не-як саме Серго й він, ветерани, давали санкцію на його, Берії, вступ у грузинську партію меншовиків — звичайно, для «нелегальної роботи»; Серго, на щастя, немає, а Мікоян міг копнути його минуле, небезпечний. Але Сталін Мікояна не чіпав; Берія після засідання ПБ шепнув: «Не хвилюйся, Анастас, я подбаю про хлопчиків, їх добре влаштують, усе обійдеться, ти тримався мужньо».

…А тепер — він відчував це шкірою — божевільний Старець знову захотів кривавих ігрищ, і, якщо він, Берія, залишиться шефом Луб'янки, після цих спектаклів настане його черга.

Але чому Сталін не прибрав Вишинського після процесів, запитував себе Берія. Чому, навпаки, він його підняв? Тому, відповів він собі, що Вишинський працював з трупами, які заздалегідь вивчили відповіді на його запитання, а вчити ці божевільні відповіді їх примушував Ягода і Єжов.

Він згадав, як Меркулов приїхав до нього на дачу доповідати про справи, і на прогулянці — це було в тридцять дев'ятому — запропонував запустити в народ термін «єжовщина»… Через п'ять днів його люди прохопилися словом у Великому театрі після «Кармен», яку співала Вірочка Давидова, назавтра по Москві поповзло; ніщо так швидко не розходиться, як чутки, особливо в тому суспільстві, котре позбавлене інформації…

Єжову протиставляли його, Берію: істинний наступник Дзержинського, учень Вождя, як при ньому спокійно дишеться в країні, ніяких порушень закону…

Генерал Ричагов, який наважився грубити Сталіну на ПБ у сорок першому, сам засудив себе на смерть; командарма Штерна можна було врятувати, якби він відрікся від Блюхера… Але ж Мерецкова, Рокоссовського і Ванникова врятував я, Берія! Армія цього не забуде!

На мені немає процесів, повторив собі Берія, і не повинно бути. Нехай це роблять інші, а я дам наказ пристрелити їх у камері, як Єжова, коли той метався, падав на коліна, а в нього вганяли кулю за кулею ті двоє, яких назвав Сталін поіменно: керуючі справами ЦК Крупін і Панюшкін…

…Коли Віктор Абакумов сів у його кабінет, Берія на Луб'янці більше не з'являвся, працював у Кремлі, але «шарашки» залишив за собою; часто їздив туди, довго розмовляв з одним із керівників «Червоної капели» Шандором Радо, з Туполєвим; пив разом з ними каву, по-товариському обговорював не лише поточну роботу, а й міжнародні справи; «шарашники» приймали всі «голоси», заглушки не було — специфіка їхньої наукової роботи того вимагала; з інтересом розглядав Сергія Корольова — непогамовна фантазія; Сталіна посвячувати в його ідеї не можна, рано, Старець пам'ятав це ім'я, аж надто завзято піклувалися про нього Гризодубова і Громов, саме вони й витягли його з камери смертників; якби не схиляння Сталіна перед уславленими льотчиками — шльопнули б цього нового Ціолковського відразу…

…Нехай собі Абакумов працює, нехай відчуває себе хазяїном у лавці, все одно кожен крок нового міністра підконтрольний: глибинні операції готують його, Берії, люди, йому, Абакумову, доповідають тільки те, що він, Берія, санкціонує.

…І ось зараз перед ним сидять розгублені Деканозов і Комуров, хоч усіляко цю свою розгубленість намагаються приховати, а він, Берія, розуміючи, що сталося щось надзвичайне, неквапливо читає документи, хоч і не бачить букв, а вичисляє партитуру майбутньої розмови; він не може не вичислити будь-який поворот розмови, бо Деканозов як-не-як сидів з Молотовим двері навпроти дверей; через рік-два Молотов утратить свої позиції, план операції розроблено, Жемчужина, його дружина, стане суб'єктом єврейської комбінації, витримка і ще раз витримка… Деканозов хоч і вірний йому, але небезпечний ще й тим, що почав своє політичне життя як брат одного з лідерів бойовиків вірменського «Дашнакцутюн»; зброєю ділився з Литвиновим і через нього — з Камо і Кобою. Старець доброзичливо ставиться до нього, досі називає так, як писали про брата у зведеннях охранки, — «Деканозі»… Прокляття якесь, нікому не можна вірити, нікому і ні за яких обставин…

…Відклавши нарешті червоні й сині папки, Берія зняв пенсне, потер повіки, всміхнувся візитерам своєю несподіваною чарівною усмішкою й спитав:

— Що сталося?

Деканозов і Комуров переглянулись: мабуть, так і не вирішили, хто з них доповідатиме.

— Дозвольте, почну я, Лаврентію Павловичу, — трохи розгублено сказав Деканозов. — Богдан доповнить і поправить, коли щось не так.

— Починайте, слухаю…

— Ви, звичайно, пригадуєте «дев'ятого»? Він же Юстас? Працював у Берліні, в Шелленберга…

Берія відповів не зразу, бо допускав, що Абакумов міг уткнути і йому в кабінет прослушку — на прохання Старця, звичайно, адже він, Берія, ставив «жучки» у Молотова, Кагановича, Жданова, Ворошилова — деспот хотів знати, про що його гвардія розмовляє дома, в кабінеті, на дачі, а чому тепер не послухати і його, Берію?

— Ні, — відповів маршал, хоч начебто йому щось розповідав Меркулов, особливо звертав увагу на те, що батько полковника Чека був членом меншовицького центрального комітету. Берія тоді поцікавився його долею: коли посадили?

Меркулов відповів, що старший Владимиров загинув у двадцять першому від білобандитської кулі, активну роботу в партії припинив ще в лютому вісімнадцятого, був цілком лояльним, судячи з документів, що збереглися.

— А хто ці документи готував? — замислено спитав тоді Берія. — Якісь Александровичі, Уншліхти або Кедрови з Бокіями? Ви його викличте сюди, цього Юстаса, нехай на нього тут подивляться, дома людину краще видно, ніж за кордоном…

Саме тоді Ісаєву й надіслали шифровку з проханням повернутися, але зв'язок з ним