Читати книгу - "Садівник з Очакова"

впаде на землю. Удари твердих підошов чобіт об дорогу, що пришвидшували свій ритм, підганяли Ігора. Він уже розмірковував легше і ясніше, ніж раніше. Пригадав собі і кімнату в домі Івана, в якій кілька разів засинав, і лише один раз прокидався. Очі ледь розрізняли спину Іванка, Ігор нервував і нарешті побіг.

— Іване! — крикнув на бігу.

Іван Самохін зупинився, зробив крок убік і аж тоді озирнувся. Помітивши людину, яка бігла до нього, він відкинув міх з вином під дерева, що росли поряд, і навіщось підняв руки.

— Ти що? — подивився на його перелякане обличчя Ігор, зупинившись.

— Ой, — хлопець витер долонею піт з чола. — Ви мене налякали, товаришу лейтенант!

Він поліз під дерево, дістав міх з вином, звично закинув його на праве плече.

— Що то вас так довго не було? — сказав він.

— Як довго?

— Дня два, напевно…

Ігор не відповів.

— Тобі не набридло вино красти? — запитав замість цього.

— Береженого Бог береже, а всіх інших — міліція, — видихнув Іванко. — Ходімо до мене?

— Куди ж іще? — гмукнув Ігор.

— Я вам там нафоткав, тільки проявляти і друкувати не вмію. Треба в салон-фотографію йти…

— Добре, підеш, — Ігор наздогнав Івана і йшов поряд з ним, заспокоївшись і рівно дихаючи.

— Я не піду, — сказав тихо хлопець. — Фотограф — єврей, він потім Фімі скаже, що я його з друзями таємно фотографував…

— Чому ж він скаже? Вони, що близькі знайомі?

— Ні, тому що єврей.

— А ти що, не довіряєш євреям? — здивувався Ігор.

— Хто ж їм довіряє? Он у нас головний технолог був Юхим Нафтулович, так заарештували ж його як шкідника і посадили!

— Дурниці говориш, — Ігор на ходу емоційно хитнув головою. — Може, ти ще й негрів не любиш, бо вони чорні?

— За що мені їх не любити? — відповів Іван. — У нас в Очакові негрів нема, виходить, не любити їх нема за що!

— Залізна логіка, — усміхнувся Ігор. — Ти багатьох сфотографував?

— Десь сімох… і окремо ще Вальку.

Розмова обірвалася. Хвилин десять вони йшли мовчки, поки Іван не відкрив хвіртку у свій двір, а потім і двері в будинок.

Присівши на диван з високою спинкою, Ігор стягнув чоботи. Тим часом Іван зайшов до кімнати зі склянкою вина.

Ігор у два ковтки випив його, кивнувши замість «дякую».

— Чи правда, що міліціонерам будуть міняти форму? — раптом прошепотів Іванко.

Ігор насторожився.

— Звідки ти знаєш?

— По радіо говорили.

— Говорили, отже, будуть, — трохи напружено відповів Ігор. — Якщо до дев’ятої не прокинусь — розбудиш! Фотосалон коли відчиняється?

— А у нас все, крім базару, відчиняється о восьмій, а базар — о шостій, — промовив Іван. — Тільки ви цю плівку краще в іншому місті проявіть, у Києві. Тому що майстер все одно скаже Фімі й усім іншим, що їх міліція фотографує. Ось, візьміть! — Іван простягнув Ігореві фотоплівку, поклав її на простягнуту долоню і вийшов.

Ігор покрутив у руці маленький чорний тубус, всередині якого ховалась від світла непроявлена плівка, покрутив та й запхав в кишеню галіфе.

Дивовижно дзвінкий ранок розбудив Ігора близько шостої. З вулиці було чути швидкі кроки перехожих, грюкали двері, рипіла дерев’яна підлога. Коли Ігор узув чоботи і трохи потупцював у них, щоб ногам стало зручніше, в кімнату заглянув вже одягнений Іванко.

— А ви чого так рано? — здивувався він. — Я думав, що піду на базар, потім повернусь, і тоді вже ми…

— Навіщо тобі на базар? — поцікавився Ігор, поправляючи гімнастерку під ременем.

— Вино віднесу мамі, їй важко самій!

— Тоді я з вами! — промовив Ігор і відразу по обличчі хлопця здогадався, що Івану ця ідея не сподобалася.

— Якщо хочете на базар, то можете позаду нас йти. Бо ж люди будуть чудуватись… Мама, я з вином і міліціонер… Вони ж знають…

— Знають, звідки вино? — криво усміхнувся Ігор.

— Звичайно, не всі… Але ж місто маленьке. Я знаю, звідки у Бартенюка коров’ячі язики, які він на базарі продає, а він знає, звідки в мене вино…

— Ну, добре, добре, — заспокоїв Іванка Ігор. — Я ззаду піду, погуляю по базару і назад.

— Погуляєте? — Іван посміхнувся. — Чи не до Вальки рудої?

— Так, і до неї, — погодився Ігор. — Може, рибу куплю… У неї ж риба не крадена, як твоє вино або ті коров’ячі язики, вона чесно в морі зловлена?

— Так, — Іван задумливо кивнув. — Добре, тільки з дому виходьте хвилини за три, коли я дверима грюкну… Ви двері також заклацніть, щоб замкнулися!

Іван вийшов. З-за дверей чулася метушня, жіночий голос, що підганяв Іванка, одноманітно-бадьоре бурмотіння радіоприймача.

Ігор почув, як гримнули двері, коли стояв біля вікна і дивився на вулицю за парканом. Так, крізь вікно, він уперше побачив матір Івана — високу дебелу жінку, яка несла дві об’ємні господарські сумки. Слідом за нею йшов худенький син, також з двома сумками. Жінка йшла впевнено, і ноша її, здавалось, не втомлювала, на відміну від її сина. В його кроках відчувалася напруга і навіть фізичне страждання, ніби він йшов по канату. Коли вони вийшли з хвіртки і повернули вліво по вулиці, Ігор рішуче відійшов від вікна.

Базар гомонів, як небачений пташиний острів, тільки «птахи» на цьому острові мали різкі тенори, альти і баритони. Зрідка піднімалося в повітря незвичне для слуху сопрано, що вихваляло свій товар.

На Ігора ніхто не звертав уваги, і це йому подобалось. Він, наче талановитий шпигун, насолоджувався своїм стопроцентним, як йому здавалося, розчиненням у «чужому» середовищі. Ловив носом дивні запахи, які були дивними тут лише для нього одного. Помічав кумедні деталі в одязі людей, химерної форми коміри пальт, навіть дивну тканину цих пальт і плащів. Але головне — в очах людей він бачив якийсь особливий, майже радісний блиск, азарт до життя, якого він досі ніколи не помічав ні в Ірпені, ні в Києві. «Може, вони всі чимось собі очі закрапують, щоб так блищали? — подумав. — Треба в місцеву аптеку зайти і запитати».

У повітрі запахло рибою, і «рибні» слова почали прориватися крізь масу інших слів, які змішалися у звукову кашу.

— Глосики, глосики, — кричав незнайомий жіночий голос.

Ігор прискорив крок, наближаючись до рибних рядів. Побачив грона бичків, що висіли під дашком над прилавком.

— Оселедець діжковий, дунайський! — заспівала баритоном товста невисока торговка в чистому білому халаті, побачивши перед собою симпатичного молодого міліціонера.

Але Ігор пройшов повз неї.

— Кнути, кнути! — весело задзвенів попереду знайомий голос.

У душі Ігора виникла майже фізіологічна радість, і він навіть засоромився, боячись, щоб цю радість не помітили сторонні очі. Він уповільнив крок, зупинився,