Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

працював на ранчо. Коли щось обіцяло небезпечні пригоди, Джеферсон Гоуп завжди був там. Незабаром він став улюбленцем старого фермера, що не скупився на хвалу його чеснотам. Люсі тоді звичайно мовчала, але рум’яні її щоки та радісні, блискучі очі ясно промовляли, що її серце вже не належить їй. Простодушний батько, мабуть, не бачив цих ознак, але вони не пройшли повз увагу того, хто завоював її кохання.

Був літній вечір, коли він під’їхав до ферми і скочив з коня біля воріт. Вона саме стояла на порозі й пішла йому назустріч. Він припнув коня до огорожі й попрямував стежкою.

— Я їду, Люсі, — мовив він, беручи її руку та ніжно заглядаючи в очі. — Я не прошу вас їхати зі мною зараз, але чи готові ви поїхати зі мною, коли я повернуся?

— А коли то буде? — спитала вона, червоніючи та сміючись.

— Десь через два місяці. Я приїду й заберу вас, люба. Ніхто не посміє стати поміж нами.

— А батько? — спитала вона.

— Він погодиться, якщо в копальнях мені добре поведеться. А я не маю в тому сумнівів.

— Ну, якщо ви з батьком уже домовилися, то мені нема чого казати... — прошепотіла вона, притулившися щічкою до його широких грудей.

— Слава тобі, Господи! — хрипко промовив він, нахилився й поцілував її. — Отже, згода. Чим далі я залишатимусь тут, тим важче мені буде виїхати. Мене чекають у копальнях. На все добре, люба моя. Побачимося через два місяці.

Він нарешті одірвавсь од неї, скочив на коня й шаленим чвалом помчав геть — навіть не озирнувся, немовби боячися, що не зможе виїхати, коли побачить її ще хоч один раз. Люсі, стоячи біля воріт, дивилася йому вслід, поки він не зник з її очей. Тоді обернулася й пішла додому — ця найщасливіша дівчина в усій Юті.

3. Джон Фер’є розмовляє з Пророком

Три тижні минуло відтоді, як Джеферсон Гоуп та його товариші покинули Солт-Лейк-Сіті. Серце Джона Фер’є щеміло від суму, коли він думав про повернення молодика та неминучу розлуку з названою дочкою. Проте щасливе, світле її личко діяло на нього сильніше, ніж будь-які благання, і він майже змирився з неминучістю. У глибині своєї мужньої душі він давно вже вирішив, що ніяка сила не змусить його видати доньку за мормона. Він узагалі вважав такий шлюб не за шлюб, а за справжнісіньку ганьбу. Хай би що він думав про засади мормонської віри, в цьому рішенні він був непохитний. Звичайно ж, йому доводилося мовчати, бо в Країні Святих тоді було небезпечно виголошувати єретичні думки.

Так, небезпечно — настільки небезпечно, що навіть найблагочестивіші не наважувались розмовляти про віру інакше, ніж пошепки, побоюючись, що їхні слова будуть хибно витлумачені й накличуть на них негайну кару. Жертви переслідування самі зробилися переслідувачами і відзначалися в тому нечуваною жорстокістю. Ані севільська інквізиція, ані німецький фемґерихт, ані таємні товариства Італії не могли створити страхітливішої машини своїх дій, ніж та, що чорною хмарою покрила штат Юта.

Невідомість і таємничість, що огортали її, робили цю машину вдвічі жахливішою. Вона була всюдисуща і всемогутня, проте діяла незримо й нечутно. Чоловік, що дозволяв собі сказати хоч слово супроти мормонської церкви, раптово зникав, і ніхто не відав, де він і що з ним скоїлося. Хоч скільки чекали на нього жінка й діти, їм не судилося більше побачити чоловіка й батька і дізнатися, чого він зазнав у руках таємних суддів. Необачне слово чи необережний вчинок неминуче вели до знищення винного, але ніхто не знав, що за жахлива сила пригнічує їх. Тож немає нічого дивного, що люди жили там у вічному страху і навіть серед пустелі не насмілювались пошепки ділитися своїми тяжкими сумнівами.

Спершу ця темна, моторошна сила карала лише непокірних — тих, хто, прийнявши мормонську віру, одступавсь од неї чи порушував її приписи. Невдовзі, однак, її стали відчувати на собі все більше й більше людей. Мормонам не вистачало дорослих жінок, а без жіночого племені вчення про багатоженство втрачало сенс. Почали ширитися химерні чутки — чутки про вбивство переселенців, про пограбування їхніх таборів у тих краях, куди індіанці навіть не заглядали. А в гаремах старійшин з’являлись нові жінки — сумні, заплакані, зі слідами жаху, що закарбувалися на їхніх обличчях. Пізні подорожні в горах розповідали про банди озброєних людей у масках, що тихо підкрадалися до них у темряві. Ці чутки та байки обростали правдивими вістями, підтверджувались і знов підтверджувались, і нарешті ця темна сила набула точної назви. І досі ще на далеких західних ранчо слова «спілка данітів» чи «ангели помсти» навіюють забобонний страх.

Але навіть дізнавшись, що то за спілка, люди стали боятись її не менше, а більше. Ніхто не знав, з кого складалося це безжалісне товариство. Імена учасників кривавих злочинів, скоєних начебто в ім’я віри, зберігалися в найсуворішій таємниці. Друг, з яким ви ділилися своїми сумнівами щодо Пророка та його мети, міг виявитися одним з тих, котрі, жадаючи помсти, вдеруться до вас уночі з вогнем та мечем. Через те кожен боявся свого сусіда і ніхто не висловлював своїх найпотаємніших думок.

Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався вже їхати в поле, коли раптом почув стук защіпки; визирнувши з вікна, він побачив огрядного рудуватого чоловіка середнього віку, що йшов стежкою до будинку. Йому закололо в серці; то був не хто інший, як сам великий Брігем Янґ. Фер’є, тремтячи, — він знав, що ці відвідини не принесуть ніякого добра, — кинувся до дверей зустрічати проводиря мормонів. Янґ сухо привітавсь і з насупленим обличчям пішов за ним до вітальні.

— Брате Фер’є, — мовив він, сідаючи й пильно зирячи на фермера з-під своїх світлих вій, — ми, носії правдивої віри, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе, коли ти помирав у пустелі; ми розділили з тобою їжу, ми привезли тебе до обітованої землі, дали тобі родючі ґрунти і змогу забагатіти під нашим захистом. Чи не так?

— Так, — відповів Джон Фер’є.

— Натомість ми просили тільки одного: щоб ти прилучився до правдивої віри й виконував усі її приписи. Ти обіцяв, але коли те, що говорять про тебе, — правда, ти порушуєш обіцянку.

— Як я її порушую? — заперечливо підняв руки Фер’є. — Хіба я не віддаю свою частку до загальної скарбниці? Хіба я не ходжу до