Читати книгу - "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Само собою зрозуміло, що з такою «ідеологією» після провального путчу серпня року 1991 вижити у Незалежній Україні було важкувато. Тому і узяв собі Олександр Олексійович Бузина (1969 р. н. киянин, неодружений, студент філологічного факультету Національного університету ім. Шевченка за спеціальністю «російська мова і література») псевдонім «Лесь».

Думається, що може, навіть це йому порадив батько, який враз після так званої «незалежності» став вже не «кадебістом», а «есбеушником», і, навіть присягнув на вірність новоутвореній державі, яку усім серцем ненавидів, лишаючись вірним сином «правонаступніци СССР» Матушкі-Расєї, на благо якої і продовжував працювати як «подвійний агент впливу».

Саме там, у колишніх кабінетах КДБ-ФСБ-СБУ, було й «породжено» ту «малоросійську легенду», яка мусіла на історичному, культурологічному, або узагальнено-гуманітарному рівні «прив'язати» Україну до Росії.

Молодий «літератор» рішуче пристав на новий ідеологічний проект спецслужб, і був, до речі, в цьому досить органічним, бо справді так йому набридли оті «селюки-гречкосії», оті нечесані, в запраних сорочках, із часниковим перегаром з рота «націоналюги-самостійники» з історичних, літературних, журналістських кіл, а насправді дешеві перевертні, що враз з компартійних попихачів перетворилися на «національно свідомих патріотів», заспівали «Червону калину» і узялися ходити на свої мітинги під жовто-синіми прапорами.

Згоден! Грунт для критичних зауважень родючий! Сам ненавиджу ту продажну хохляцьку породу, що нею і досі повні коридори деяких київських вишів, Спілки письменників, редакції затхлих газет, літфонди, хорові капели та інші «пацючі кубла печерного шароварництва» — тяжкого спадку посттоталітарного суспільства, що постали на зорі нашої Незалежності, як сурогати «новітнього державотворення». Нічого, час все вилікує, розставить на свої місця.

Проте, повернімося так званої «малоросійської теорії», яка у найближчій історичній перспективі мала скласти гідну конкуренцію так званій «галиційській теорії», що активно використовувалася адептами Незалежної України, як базова складова для створення підмурків сучасної Української держави.

Відчувши неабияку небезпеку збоку вихідців з «галиційського П'ємонту», які тягнуть Україну до модерної, цивілізованої Європи, колишня радянська партноменклатура, а нині відверте проросійське лобі, щоби зберегти владу і вплив у новоствореній державі, активно замислилася над тим, що ж можна протиставити «галичанам» у відповідь і породила міф про славну країну «Малоросію», яка текла молоком і медом і яка виключно! у складі Російської імперії досягла неабияких висот, давши світу цілу низку видатних державних діячів, митців, літераторів, філософів. А звідти робився і висновок, що тільки у слов'янському триєдинстві Великоросійського, Малоросійського і Білоруського народів, і є перспектива розвитку та справжнє майбутнє у сучасної України.

«Та й в самому терміні «малорос» нічого такого негативного нема, — проказують адепти цієї теорії, — а, зовсім навпаки, є прихований великий сенс, на який треба розплющити очі якнайбільшій кількості так званих «українців». Бо слово «малорос», по-перше, і давніше від прізвиська «українець», яке тільки у 19-му столітті вигадали підступні австро-угорці, щоб ненависним терміном «русин» не називати декілька мільйонів своїх підданих, а по-друге, і шляхетніше! Гоголь, Сковорода, Прокопович, Куліш, Котляревський, та й що там… сам Шевченко — усі малороси. А отже, якщо ти «малорос», то автоматично і українець! Бо якщо ти «галичанин», то ти не українець, а, саме «галичанин», бо галичани, то не «українці» а саме «галичани».

Ця національно-історична казуїстика вам нічого не нагадує? Пам'ятаєте, як дядьки казали малому Лесику: «Українець — то не людина!», а тепер і сам Лесик на основі цієї теорії може казати: «Галичанин — то не українець!» Коротше, і тут маємо тяжкий спадок імперії з одвічним гаслом усіх імперій: «Розділяй і володарюй!» за яким, білими нитками шите, проглядає бажання спецслужб таки втягнути Україну в орбіту «Руськага міра», примусити до злягання з імперським трупом, що вже засмердівся на увесь світ.

Оце просте вурдалаче бажання «заманити Україну до злягання з трупом померлої Імперії», і є панівною наскрізною метою так званої «малоросійської теорії» пана Бузини — справжнього вурдалака і некрофіла, який милується з глянцевих фото самодержавних часів, де всі, як у раю, «жують «французькі булки», вчаться у інститутах благородних дівиць, мріють вмерти за «Царя і отечество», і збираються виключно у «благородних зібраннях» для того, щоб «блеснуть еполєтамі» і станцювати з дамою тур вальсу. Або радянського воїна-визволителя, що на своєму танку несе щастя і добро усім поневоленим народам, винищуючи усіх, хто не хоче такого «руськава щастя».

Ми — модерні українці, саме не «малороси», «хохли» чи «галіцаї», а саме українці — шкірою, шостим почуттям, на інтуїтивному рівні відчуваємо потворний смердючий запах цього ненажерливого монстра, який щоразу ховається за різними масками чи то «Православного царя-благодєтєля», чи то «Страїтєля щасліваго комуністічєского будущого», чи то «Старшого брата», чи то «Руського міра», чи адепта «Малоросійськой теорії». І все це робиться з єдиною метою — заманити, зґвалтувати, змусіти віддавати свою енергію, життя і силу імперському тілу, яке вмирає, висмоктує життєдайні соки з усього живого, вільного натхненного і перетворює, множачи навколо смерть, страх і зневіру.

«Девочка, хочеш канфєтку (читай: вільне, заможне, щасливе, повноцінне життя? — необхідне підкреслити)»

«Хачу, дядя!»

«Ну пайдьом, я тебе дам…»

І давали… Гарно так давали… Три чи чотири мільйони «канфєток» от таваріща Троцького упродовж Советской окупації 1918-го 21 років. Близько восьми мільйонів «канфєток» упродовж Голодомору 32–33, ще шість мільонів у Другій світовій, а ще, операція «Вісла», голодомор 47-го, репресії 60–70-х… Мало? Хочете ще? Тоді ставайте, як закликає вурдалак-Бузина, «малоросами»! Віддавайте своє життя, кров і майбутнє дітей на поталу захололого напіврозкладеного імперського трупу. Бо одна справа — глянцеві, відретушовані картинки передивлятися, і марити «славним минулим», а інша з голоду пухнути чи у тюрмі сидіти, або у кращому разі працювати за трудодні на буряках, чи що вже крайня стадія щастя — жерти у новорічну ніч свій салат «Олів'є» і дивитися «Стариє пєсні о главном!»

Що й казати! Так вже повелось від віку, що намагаються «північні брати» прищепити нам комплекс меншовартості, «втюхати», що земля Українська славна не лицарями своїми, не героями і переможцями, а зрадниками і бандитами, тупими гречкосіями, хохлами та малоросами, які, окрім як, тримати дулю у кишені, всаджувати ніж у спину, селитися у «крайній хаті», та «гуртом батька бити», ні на що більше не здатні.

Болить їм, що Україна