Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Рон ригнув і знову схилився під стіл.

— Видиш, Роне, я тебе не звинувачую, що ти си намагав його заклясти, — голосно сказав Геґрід, бо в миску знову хлюскали слимаки. — Але, може, то й файно, що твоя паличка поцілила в тебе. Уявіт, що б то було, якби до школи приперси Луціус Мелфой, бо ти закляв його сина. А так ти бодай не матимеш клопоту.

Гаррі хотів зауважити, що важко придумати гірший клопіт, ніж блювання слимаками, але не міг нічого сказати, бо його щелепи безнадійно зав'язли в Геґрідових цукерках із меляси.

— Гаррі, — озвався раптом Геґрід, ніби йому сяйнула якась несподівана думка, — маю си до тебе одну справу. Чув, що ти роздаєш свої знимки з автографами. А чого я й досі такої не маю?

Розлючений Гаррі ледве розціпив свої зуби.

— Я не роздавав жодних фоток! — палко заперечив він. — Якщо Локарт і досі плете такі дурниці…

Але тут він побачив, що Геґрід сміється.

— Та я си жартую, — сказав Геґрід, добродушно поплескавши Гаррі по спині, від чого той аж луснувся головою об стіл. — Я знав, що насправді ти цього не робив. І Локартови сказав, що тобі воно ні до чого. Ти й так відоміший за нього.

— Мабуть, йому це не сподобалося, — сказав Гаррі, випростуючись і потираючи підборіддя.

— Мені теж так си здало, — погодився Геґрід, виблискуючи очима. — А тогди я ще додав, що ніколи не читав жодної його книжки, і він вирішив піти… Хочеш цукерочок? — запропонував він Ронові, який знову з'явився над столом.

— Ні, дякую, — ледь чутно відмовився Рон. — Краще не ризикувати.

— Ану гляньте, що я тут си вирощую, — запросив Геґрід, коли Гаррі й Герміона допили чай.

На невеличкій овочевій грядці за Геґрідовою халупою росло з десяток гігантських гарбузів. Кожен був завбільшки з величезну кам'яну брилу.

— Файненькі, га? — радісно мовив Геґрід. — То для бенкету на Гелловін. Мают доспіти на той час.

— Ти даєш їм якісь добрива чи як? — здивувався Гаррі.

Геґрід озирнувся, щоб пересвідчитись, що їх ніхто не чує.

— Знаєш… я їм… трохи це… допоміг…

Гаррі помітив, що Геґрідова рожева парасолька була приперта до стіни.

Гаррі давно вже підозрював, що ця парасолька була не зовсім тим, чим видавалася. По правді, він навіть не сумнівався, що в ній була захована стара шкільна чарівна паличка Геґріда. Геґрід не мав дозволу вдаватися до чарів. Його вигнали з Гоґвортсу, коли він ще вчився у третьому класі, але Гаррі так і не пощастило дізнатися чому, бо при будь-якій згадці про ті давні події Геґрід відразу заходився кашлем і ставав мовби глухуватий, аж доки мінялася тема розмови.

— Заклинання-розбухання, якщо не помиляюся? — запитала Герміона чи то несхвально, чи то зацікавлено. — Ну, ти добряче попрацював!

— Саме так казала й твоя сестричка, — погодився Геґрід, киваючи на Рона. — Зустрів її щойно вчора. — Геґрід скоса глянув на Гаррі, посмикуючи бороду. — Казала, ніби просто гуляє, але мені здалося інше: вона си сподівала ненароком когось тут зустріти… — він підморгнув Гаррі. — Мені так си здає, що вона б не відмовилась від знимки з…

— Ой, ну досить уже! — обірвав його Гаррі. Рон пирхнув зі сміху, і на землю посипалася нова порція слимаків.

— Обережно! — гаркнув Геґрід, відтягуючи Рона подалі від своїх безцінних гарбузів.

Наближалася обідня пора, і, коли зважити, що від самого ранку Гаррі ще нічого не мав у роті, окрім цукерок із меляси, йому вже не терпілося повернутися до школи на обід. Вони розпрощалися з Геґрідом і рушили назад до замку, причому Рон, попри гикавку, що ніяк не припинялася, видобув із себе тільки двох малесеньких слимачків.

Тільки-но вони зайшли до вестибюлю, як залунав чийсь голос:

— Ага, ось ви де, Поттер і Візлі! — До них із суворим виглядом прямувала професорка Макґонеґел. — Сьогодні ввечері ви відбудете своє покарання.

— А що нам треба буде робити, пані професорко? — стривожився Рон, намагаючись стримати гикавку.

— Ти будеш натирати срібло в кімнаті трофеїв разом із містером Філчем, — повідомила професорка Макґонеґел. — І жодної магії, Візлі, — тільки своїми руками.

Рон проковтнув слину. Сторожа Арґуса Філча ненавидів кожен учень.

— А ти, Поттере, допомагатимеш професорові Локарту відповідати на листи його шанувальників, — додала професорка Макґонеґел.

— Ой, ні! А чи не можна й мені попрацювати в кімнаті трофеїв? — з відчаєм запитав Гаррі.

— Звичайно, ні, — відповіла професорка Макґонеґел, здивовано вигнувши брови. — Професор Локарт просив саме тебе. Рівно о восьмій! Обидва!

Гаррі й Рон понуро попленталися до Великої зали, а Герміона йшла слідом за ними, немов докоряючи їм усім своїм виглядом: "Не треба було порушувати шкільних правил". Навіть пиріг із картоплею та м'ясом уже не смакував Гаррі так, як завжди. Вони з Роном мали відчуття, що їм дісталося найгірше з можливих покарань.

— Цілу ніч пробути з Філчем! — тяжко зітхнув Рон. — Без жодної магії! Та в тій кімнаті близько сотні різних кубків. А я зовсім не вмію нічого чистити по-маґлівськи.

— Я б залюбки помінявся з тобою, — глухо обізвався Гаррі. — У Дурслів я тільки те й робив. Але відповідати на листи Локартових шанувальників — справжній кошмар!

Суботній день непомітно добіг кінця, і ось уже до восьмої вечора лишилося усього п'ять хвилин, а Гаррі, ледве пересуваючи ноги, прямував коридором третього поверху до Локартового кабінету. Скрегочучи зубами, постукав у двері.

Вони відразу відчинилися, і з кімнати, аж ся-ючи, визирнув Локарт.

— А ось і наш пройдисвіт! — вигукнув він. — Заходь, Гаррі, заходь.

На стінах висіло безліч обрамлених фотографій Локарта, яскраво освітлених численними свічками. Деякі з них він навіть підписав. На столі також лежала величезна купа знімків.

— Можеш адресувати конверти! — сказав Локарт Гаррі таким тоном, ніби ця робота була величезною насолодою. — Цей перший — до Ґледіс Ґаджен, дай їй, Боже, здоров'я, то моя велика шанувальниця.

Поволі спливали хвилини. Гаррі старався пропускати повз вуха Локартове базікання, і лише іноді вставляв: "Гм", "Так" чи "Ага". Час від часу до нього долинали такі фрази, як "Слава — це непостійна приятелька, Гаррі", або: "Популярність треба підтримувати, пам'ятай про це".

Свічки поступово догоряли, тож мерехтливе світло витанцьовувало на