Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Іполитов автоматично, тремтячими пальцями почав розстібати ґудзики сорочки, Ніна присіла поруч і заходилася допомагати йому своїми тонкими пальчиками з червоними нігтями – Іполитов одразу заспокоївся й вимкнув світло.

Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки води. Ніна лежала поруч – халатик її давно валявся на підлозі, – аніскілечки не соромлячись, ліниво потягнулася й попросила:

– А мені налий шампанського.

Іполитов приніс їй золотистого граючого вина, дівчина тільки відсьорбнула й відразу відставила бокал. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:

– Ти давно звідти?

– Давно, – відповів невизначено, бо вирішив відбувалися саме такими обтічними словами.

– Краусс казав, що скоро ти знову… – затнулася.

– Що?

– Що маєш важливе завдання. Іполитов зареготав зовсім щиро.

– Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.

– Він казав, що сьогодні ви…

– Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися Берліном, поки нарешті не завітали до вас.

– Для чого криєшся переді мною?

– Я криюся? – Очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні й настирливі запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:

– Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?

– Хочу. – Справді, цієї- миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.

– Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.

– Куди?

– Не придурюйся. Я – радистка й не підведу.

– Це точно – не підведеш…

– Отож, – зраділа Ніна, – я всюди з тобою: куди ти, туди й я…

Іполитов нахилився й пошукав губи дівчини. Нараз вона буквально впилася в нього поцілунком, він задихнувся, але не відірвався, цілувалися довго й пристрасно, нарешті Ніна знеможено відкинулася на подушку й притягнула до себе Іполитова. Прошепотіла:

– Зроби так, щоб нас закинули разом.

– Для чого?

– Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…

– Що ти верзеш?

– Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть- наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…

Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:

– Ти що, з глузду з'їхала? Як можна!

– Бо я хочу жити, і у нас із тобою єдиний вихід…

– Єдиний вихід – вірно служити великій Німеччині! – зірвався на пафос Іполитов.

– Дослужишся…

– Дурепо! – здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все ж агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. – Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.

– А що я кажу, – закліпала Ніна довгими нафарбованими віями, – я також кажу… Забудь, що я верзла…

Вона притягнула Іполитова до себе, і той забув, але не зовсім: вранці, коли вони з Крауссом сідали в машину, переповів усю розмову з Ніною. Нехай знають, що він до кінця відданий рейху, а цю шльондру, котра може зрадити будь-якої миті, слід негайно покарати.

Краусс кивав у відповідь, погоджуючись, але без помітного ентузіазму, а Іполитов задрімав у кутку «опель-адмірала». Ця ніч все-таки виснажила його, дрімав і прокидався, коли автомобіль круто повертав. Легка усмішка торкалася його губів. Думав: могли б підсунути значно гіршу, а такої жінки, як Ніна, не мав давно. От чортиця: все знає і все вміє.

Полковник Карий помацав пучками щоку, відразу відчувши колючість щетини. Минала друга година ночі, мабуть, слід було спати.

Полковник уважно подивився на втомлені обличчя майора Бобрьонка й капітана Толкунова, мовив категорично:

– Отже, ми про все домовились. О сьомій годині навколо базару будуть встановлені пости, ми візьмемо його в кільце, і, в разі чого, допомога завжди забезпечена вам. Олексюка доставляємо у провулок за школою, звідти він іде сам.

– Так точно, товаришу полковник! – Толкунов аж витягнувся на стільці: полюбляв висловлюватися чітко, як і належить за статутом.

Полковник утомлено махнув рукою, не схвалюючи статутну точність Толкунова, прискіпливо огледів капітана. Видно, огляд задовольнив його: стоптані чоботи й ношена гімнастерка надавали Толкунову вигляду ротного з запасного полку. Але все ж полковник зауважив:

– Дуже прошу вас, капітане, близько не підходити до Олексюка. Тримайтеся віддалік, ближче буде майор у цивільному – а втім, ми про все вже домовились. Ідіть, можете чотири години поспати, навіть чотири з половиною, а ви не спали… – Він не уточнив скільки, та й хто рахує години відпочинку контррозвідників – не лягай хоч тиждень, а шпигуна затримай.

– Я покладаюся на вас, – закінчив полковник, проводжаючи офіцерів до дверей.

– Зробимо, Вадиме Федотовичу, – зовсім по-домашньому пообіцяв Бобрьонок. – Якщо з'являться, нікуди не дінуться.

У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися і без нього, а в таких випадках не ризикують – для чого міфічним старшому лейтенантові та лейтенантові без крайньої потреби потикатися на базар?

Проте все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.

…Стихія базару вирувала на великій площі з дерев'яними ятками навколо. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком відступаючі німці, тітки біля них продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, – городянки лише мацали курей, тужливо роздмухували пір'я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.

Олексюк, як і домовлялися, проминув вози й заглибився в середину базару, де продавали з рук всілякий мотлох – від старого, латаного й перелатаного одягу до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.

Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: