Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— Ніякого лиха не буде, бо П’єр Кюкан де Кюкан був випущений законно, — сказав каштелян.

Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:

— Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?

— І все ж його випущено законно, — відповів каштелян, хитро всміхаючись. — Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?

— Розумненький, — з подивом сказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона.

Отак і вийшло, що Людовік Тринадцятий марно чекав свого улюбленця Петра Куканя з Куканя, якого звелів випустити з в’язниці, щоб віддати йому місце біля себе, звільнене смертю ревнивого й себелюбного герцога де Люїна. Та Петр не з’явився, а король нездатен був правити країною сам, тому повід ухопили розумний і енергійний Рішельє, трохи згодом висвячений у кардинали, та його повірник і радник отець Жозеф.

Для повноти зостається тільки зауважити, що артишоки «le châtelain d’If», які колишній іфський каштелян ще того ж таки року почав вирощувати масово, здобули велику популярність у гурманів і, блискуче витримавши конкуренцію на світовому ринку, виродилися й забулись лише під кінець вісімнадцятого сторіччя, в полум’ї Великої Французької революції.

Веселий папа з роду Боргезе, чиїм гербом був кумедний дракончик, той повнокровний височезний чолов’яга, що часто сміявся й любив пити вино і що його ми протягом розповіді про Петра Куканя з Куканя взнали як людину дуже симпатичну, помер на самому початку тисяча шістсот двадцять першого року, коли Петр Кукань іще сидів у замку Іф. Історично доведено, що причиною папиної смерті була звістка про перемогу католицького війська над чеською протестантською армією на Білій горі 8 листопада 1620 року: з превеликої радості його, майже сімдесятирічного діда, побив грець.

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

— Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

— П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

— Ох, яка священно жорстока незбагненність волінь господніх! Чому бог мене, коли я вже став його намісником на землі, оточив нікчемами, йолопами та шахраями, а П’єтрові визначив життєвий шлях такий, щоб він весь час перетинав дорогу моїм благочестивим зусиллям?

Або:

— Ох, господи, зроби так, щоб душа моя якнайшвидше відлучилась від свого мізерного тілесного притулку, бо я