Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

— Невже все так і було?

— Ні слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорногора. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерів. Але розповів би те ж саме. До того ж маємо докази: ці фігурки. — І він показав свій «трофей», а ми з Орестом — свої.

— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фантазувань. — І хитрувато зиркнув на мене. — Але фігурки — ось вони. І якщо все, що ви розповіли, правда — треба негайно повідомити вчених.

— Найкраще — написати листа співробітникам краєзнавчого музею, — порадив Орест. — Там фахівці. Вони знають, як слід діяти в таких випадках.

— Логічно. Так і зробимо.

Ще через кілька хвилин ми вже були на нашій йорданській пошті і посилали термінову телеграму дирекції музею.

— Молодці, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такі дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвів руками: — От тільки робота…

Тут, біля пошти, Роман і Орест попрощалися з нами.

— Запрошуй Чингіса в гості, — мовив батько. — Мати обіцяла нагодувати вас смачним обідом.

— Правда, Чингіс, підемо. Адже ми були у вас в гостях.

Чингіс поважно кивнув. Ми вже хотіли йти, коли в дверях пошти з'явилася дівчина, що працювала там.

— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.

— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?

— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.

— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.

— Які книжки?

— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.

— Ого! Тоді ходімо.

Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий «А» клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.

Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:

— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.

— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.

Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.

— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно… Ні, краще сказати: «Непедагогічно».

— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.

А сам подумав: «Ну чому це не я застрілив Велику Кішку? Було б про що розповідати в класі».

— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.

— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?

— Що ти? Цього не могло бути. З такої відстані Вічний Мисливець не міг промахнутися.

— Все одно це твоє перше полювання. І разом з дідом ти врятував життя Роману Чорногорі. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зібрати кілька книжок!

— Так, але своїм полюванням тішуся тільки я. Ну ще кілька людей. А вашим книжкам радітимуть усі учні школи.

— Навіть якби ти й убив цю Велику Кішку, все одно ні в твоїй школі, ні в усьому нашому Дністровську ніхто не повірив би тобі. — Жартома «заспокоїв» мене батько. — Хто там, у степовому містечку, повірить, що існує така печера, і така легендарна Велика Кішка?

— Яка спеціально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерій Любич і вбив її, — погоджуюся з ним.

Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингісом ще залишилися за столом допивати чай.

Чингіс мовчав, а я час від часу поглядав на нього і загадково всміхався. Помітивши це, Чингіс запитливо глянув на мене. Але я відвів погляд і всміхнувся ще загадковіше.

Не міг же я зізнатися, що вже весь був у полоні нової задумки: наступного літа ми підемо працювати в наш приміський радгосп і на зароблені кошти купимо Чингісові рушницю. Адже всі мисливці мають по дві рушниці. Я ще не знав, скільки вона коштує, як її купувати і чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало ніякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингісові рушницю. Найкращу з усіх, які тільки існують. І Чингіс стане найвправнішим мисливцем Далекого Сходу.

Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останній ранок, якого я побачуся з Інгою. Мине рік, два, а може, й двадцять років, перш ніж ми зустрінемося знову. І ще невідомо де, у якому місті це станеться. І чи станеться взагалі.

За той місяць, який я провів у Нордані, у мене з'явилося чимало друзів і просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Інга. І я усвідомлював, що мій сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дівчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, і яке я страшенно ревнував до нього, Не розумію, чому це я привернувся до цього дівчиська. Зрештою, воно нічим не відрізняється від дівчат з нашого класу, нашої вулиці.

Я довго сиджу на ліжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує мені одягатися.

— Що сталося? — врешті-решт уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.

«Що сталося?» Якби ж я міг відповісти на це запитання. Або сам здатний був зрозуміти, що зі мною сталося.

Заплющую очі і пригадую обличчя Інги.