Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Готово. Хай тепер пожаряться, гади, — сплюнув Чет і приторочив каністру з залишками гасу до коня.

— Навіщо вона тобі? — здивувався сотник.

— У дорозі все може знадобитися, — відповів Чет. — Їдьмо!

Скоро вже мчали лісовою дорогою, яка смугою сіріла у темряві. Позаду розгорялося полум’я від хати людожерів.

Вовча дивізія отамана Куделіна зайшла до села. Місцеві чинили опір, а потім відступили до лісу. Та що там відступили — втекли, бо всі ж боялися потрапити в полон до «вовчиків», які тепер господарювали у селі, метушилися, бігали з двору у двір. Але хати стояли порожні, ніякої поживи не було, навіть у церкві.

— Так що, панотче, кажете, немає грошей? — спитав отаман Куделін. Він сидів у розкішному кріслі біля церковних воріт. Перед ним на колінах стояв священик, добряче побитий і виваляний у пилюці.

— Струнко! — підказали панотцю і гепнули у спину прикладом. Священик витягнувся, як міг, тримав спину рівно, тремтів з переляку.

— Немає, пане отамане, зовсім немає, — священик квапливо говорив і вклонявся отаману.

— А як же так? Церква у багатому селі, а грошей немає? Що за диво таке? — поцікавився Куделін. — Ну хіба не диво? — звернувся він і до своїх бійців. Ті зареготали, що, звісно, диво: де не бували, а такого не бачили.

— Так, пане отамане, вже сім реквізицій було! — аж застогнав священик і затряс ріденькою борідкою. — Золото і срібло зі святих образів зрізали, все начиння забрали, навіть хрест із мене зірвали срібний! Оце ось мідний зробив і йому радий, хоч перед Господом соромно за зубожіння моє! Але звідки ж гроші, пане отамане? У ці ж бо часи!

— Ну, немає, так немає, — сказав Куделін і вдавано розвів руками. Аж зітхнув, так сумував отаман із прикрого відкриття. Підвівся з крісла, пішов від церкви, священик дивився йому вслід. Вже встиг з полегшенням подумати, що минуло лихо і не така страшна ця Вовча дивізія, як розповідали, аж тут постріл. Панотець повадився на землю. Куделін здув дим з дула револьвера і зареготав: — Ще один мученик! Скільки вже народу до раю відправив! Страшно прямо! Може, і сам за це в рай піду, — отаман аж навпіл перегнувся, так йому було весело, і за ним реготали його бійці, які любили свого отамана. — Рушаймо!

Отаману подали коня, крісло повантажили на віз, де, окрім усього, ще патефон та рупор з пожежної частини.

— Пане отамане, пане отамане! — закричали кілька вершників, що мчали сільською вулицею в шапках з вовчими хвостами. — Нові вісті, пане отамане! — вершники злетіли з коней і вклонилися Куделіну.

— Ну, слухаю, — сказав він строго, як то і личить справжньому отаману.

— Червоні загін відправили кудись на північ. Кажуть, що до Шпилівки.

— І що за загін?

— Сотня Щабель, гармата, кулеметів кілька. А очолює його комісар Ліберман.

— О, жидок той. Цікаво. Відомо, чого поїхали?

— Наче женуться вони за якоюсь дівкою.

— Дівкою? — зацікавився Куделін.

— Так, вона в полоні у червоних була, її розстрілювати повезли, а вона втекла. Когось вбила, когось зманила і зникла. То шукають її.

— Диви, яка вправна дівка! — кивнув отаман.

— А тут ще поклали наших. Сімох. Вони в лісі були, дорогу на Шпилівку якраз Стерегли. Шарпали, як хто їхав. А тут їх пошарпали. У трьох куля у лобі.

— У лобі?

— Ага! Прямісінько над носом. Як тоді, біля потяга, — закивали бандити.

— Невже та сучка знову тут об’явилася? — здивувався Куделін і зрадів.

— Більше ніхто кулі так точно в лоб не кладе.

— Цікаво, цікаво, — замислився отаман і за мить вирішив: — А поїхали і ми у Шпилівку! Подивимося, чому це так там медом намазано, що навіть комісар Ліберман туди поперся. Може, і курву ту знайдемо!

Банда рушила з села. Вершники по троє, за ними кілька тачанок з кулеметами і вози зі здобиччю. Вже майже на виїзді з села Куделін зупинився. Побачив, як з-за тину позирнула на банду дівчина.

— Диви, яке яблучко наливне! Песе, взяти її! — наказав отаман, і здоровезний бандит, наче складений з брил м’язів, голий по пояс, той самий, що вибивав вікна у потязі, в якому їхала Міра, кинувся до двору. Хвіртка зачинена, та він в неї і не проліз би. З розбігу вдарив ногами у ворота і вивалив їх. У дворі Пса перестрів селянин, батько дівчини. Хоч і не молодий, але широкоплечий, жилавий. Та який би не був, а значно менший він зі Пса.

— Стій, гад! — закричав сердега і розставив руки, мовляв, не пропустить Пса. А той хижо посміхнувся, вихопив обушок з-за пояса. Засвистіли у повітрі металеві кульки і тріснув череп мужика, наче кавун переспілий. Завалився селянин мертвим, а Пес кинувся до нього, учепився зубами в горлянку і смоктав кров. Це його Куделін навчив, щоб страшніше виглядало, що всі про його дивізію тільки