Читати книгу - "Аутсайдери"

Вона полишила їх і вийшла.

— Ну як, сину? — запитав Яків, починаючи розпаковувати речі. — Тобі подобається? Як на мене, райське містечко!

— Так, — погодився Максим, намагаючись надати голосу якомога більше ентузіазму. Він підійшов до дверей і виглянув у коридор. З останньої кімнати крізь вузьку щілину на нього дивилося чиєсь око. Хлопець насторожено відступив на крок, і двері, клацнувши, зачинилися.

Особа Симона викликала в хазяйки найбільший інтерес. Ярина довгий час змальовувала йому, як же зрадіють жителі Ковильця, коли дізнаються про присутність у їхньому містечку такої видатної особи, і як вони будуть домагатися, щоб він залишався тут якомога довше. Симон запевнив її, що не збирається їхати звідси найближчими днями, але відчепитися від балакучої жінки виявилося не так просто. Довелося відповісти на безліч запитань щодо своїх намірів, уподобань щодо їжі й так далі. Нарешті, пообіцявши, що на дозвіллі вони поспілкуються докладніше, він зачинив за нею двері й утомлено впав на ліжко. Виявляється, слава у великій кількості іноді ще гірша, ніж повна її відсутність. Хоча чого б це йому скаржитися?

Дивлячись у стелю, він міркував над останніми подіями. Ні, ну не буває так, щоб звичайний український письменник, до того ж далекий від світового рівня авторів бестселерів, став популярним у своїй країні — та й де? У якомусь забутому Богом селищі, якого навіть немає на карті! Там, де за логікою відро картоплі завжди цінується вище за будь-які опуси. Його мозок уперто відмовлявся це розуміти — скоріше він повірить, що прибульці захоплюють Землю. Але що ж тоді відбувається? Можливо, є виняток і з правила щодо пророка у своїй вітчизні? Якщо насправді його тут люблять і читають?

— Тоді я залишуся тут назавжди, — сказав він стелі. Або це великий жарт, або він опинився в якомусь Письменницькому Раю, куди підсвідомо мріє потрапити кожен, хто займається літературою. Він занадто втомлений, щоб дивуватися з цього — то чи не легше просто прийняти? Іноді це буває найкращим рішенням.

Дивно, але вперше за останні роки йому не хотілося налигатися.

— Чекай на мене, — шепотів уві сні знайомий голос. — Тепер усе буде гаразд…

Даромир прокинувся, коли почув за вікном звук автомобільного двигуна, що ставав дедалі голоснішим. Він згадав про те, що в Ковильці зовсім немає машин, і вирішив, що подія варта того, щоб визирнути у вікно. Підвівшись із ліжка, він притулився лобом до шибки і глянув униз.

З боку центральної площі до будинку повільно наближалися старенькі блакитні «Жигулі»; напруживши очі, він роздивився київські номери. Це вже цікаво. Коли автомобіль зупинився, з нього вийшли двоє дорослих чоловіків і хлопчик. Ярина вже прямувала до них, щось радісно вигукуючи. Даромир здивовано спостерігав за ними. Невже ще гості? Чи не забагато для одного дня у такому маленькому містечку?

Хоча його це не дуже хвилювало. Принаймні з’явився ще хтось живий. За якийсь час на поверсі почувся сміх хазяйки, рипіння сходів і чоловічі голоси. Даромир підійшов до своїх дверей, обережно прочинив їх і глянув у щілину. У коридорі він побачив хлопчика з машини, що стояв біля дверей кімнати і дивився на нього. Вигляд мав сумний і якийсь виснажений, неначе страждав від безсоння. Даромир мовчки причинив двері.

Повернувшись до ліжка, він сів і потер очі. До речі, про сни — згадалося, що до того, як почувся звук двигуна, йому щось наснилося. Або хтось… І начебто сон був пов’язаний із цим містечком. Та хоч як силкувався, нічого не зміг пригадати.

Опустивши погляд на кейс, уперше замислився: скільки ж грошей у ньому? Дивно, але досі він навіть не з’ясував, на яку ж суму нагрів поганця Артура. Без сумніву, в цій залізній коробці більше, ніж він заробив за весь час роботи опером, інакше б ті не ризикували — хоча, з другого боку, зараз убивають і за пачку цигарок. Але жодних грошей би не вистачило, щоб перетворити його пам’ять на чистий аркуш.

Він витяг з-під столу кейс і клацнув замками, та перш ніж устиг відкинути кришку, почувся слабкий стук у двері. Буркнувши прокляття, Даромир замкнув кейс і пхнув під ліжко.

— Заходьте!

Рипнули завіси, і в кімнату несміливо зазирнув той самий хлопчина. Даромир здивовано звів брови.

— Ти до мене?

— Так… Можна? — тихо спитав той.

— Чого ж не можна — заходь.

Хлопчик зробив кілька кроків до нього, тоді ніяково простягнув руку.

— Мене звуть Максим.

Даромир із посмішкою потис його маленьку долоню і назвав своє ім’я, проте хлопчик залишався серйозним і чимось стривоженим.

— Ви приїхали сюди перед нами, так?

— Начебто.

Максим вагався. Здається, він хотів щось запитати і не знав, як краще висловитися. Нарешті промовив:

— Ви часом не помітили навкруги чогось дивного? Тепер Даромир уже не міг не усміхнутися. Він жестом запросив хлопчика присісти поруч із ним.

— Ще й як помітив, — відказав він. — Замало людей,