Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

ручний електричний ліхтарик в руці Ібрагімова. Промінець вихопив з темряви маленьку зіщулену фігурку Валерика. Він сидів, підібгавши під сей і ноги, засунувши руки в довгі рукава драного піджака. На блідому й худому личку виразно виднілися широко розплющені очі, які дивилися назустріч Ібрагімову злякано, але водночас нібито й радісно.

— Ану вилазь, — озвалася Даурова, яка досі мовчала. — Хто ти?.. Чого тут сидиш?..

Жіночий голос і зовсім підбадьорив Валерика. Він виліз із свого кутка, підійшов до двох незнайомих. Тут тільки побачив на них шапки-ушанки й зелені бушлати, які солдати часто носять замість шинелей, і одразу догадався, з ким має справу.

— Ви звідти? — запитав він радісно й довірливо.

— А ти хто і звідки тут узявся? — знову повторила своє запитання Іліта Даурова.

— Я тутешній. Мого тата застрелив фашист… — голос у Валерика затремтів, і він змовк. Але оволодівши собою, додав: — Він і по мені стріляв, та не поцілив, я втік…

Стало тихо. Тільки десь по селу нічну темряву ще прошивали автоматні черги. Всі троє мовчки дослухалися, вгадуючи, в якому кінці стріляють. А ще кожен думав про цю зустріч. До чого вона зобов'язує їх, Ібрагімова та Даурову?.. І чим закінчиться для Валерика?..

— Тепер я піду з вами, бо мами у мене теж немає, ще перед війною померла… Зовсім нікого немає… — знову озвався Валерик. Йому хотілося одразу ж пояснити цим двом людям усе, щоб вони зрозуміли його становище і не суперечили його бажанню.

— Куди ти підеш з нами? — суворо запитав Ібрагімов.

— Туди… за лінію фронту. Я битимусь проти фашистів, нищитиму їх…

— Ну вже ж і вояка з тебе! — мимоволі посміхнувся Ібрагімов. — Ти краще скажи, як легше до лісу пройти, щоб не попастись.

Валерик охоче взявся пояснювати:

— Осюди, праворуч не ходіть, тут живе староста Абдула. Він — зрадник, виказує наших людей. А треба йти дворами, щоб не стріти патруля, і вийти біля скелі, що нависає над шляхом. Там поміж камінням та кущами легко на животі до лісу доповзти. Близько. Та ви не бійтесь, я вас виведу. Я тут усі закутки знаю…

Розвідники якийсь час мовчали. Потім Даурова лагідно сказала:

— Ось що, Валерику… За те, що вказав дорогу, спасибі. Але тобі з нами йти не можна. Розумієш? Не можна… Ти ще малий воювати…

— Я вже не малий, — з благанням у голосі промовив Валерик. — Я в розвідку ходитиму, робитиму все, що треба…

— Чому ти не розумієш, що тобі кажуть? — втрутився й Ібрагімов. — Не беремо дітей в армію. Не можна!

Валерик ладен був заплакати. Але хіба ж можна плакати в такій ситуації? Навпаки, треба їм довести, що він — людина доросла і має міцні нерви. Тому, як міг твердо, сказав:

— Мені вже чотирнадцятий пішов!

— Ото ж то й є, що тільки тринадцять сповнилось, — уточнила Даурова, вибиваючи грунт з-під Валерикових ніг.

Тим часом стрілянина зовсім ущухла. Не стало чути й гавкоту собак та тупоту ніг. Видно, фашисти врешті заспокоїлись, переконавшись, що тривога була даремна.

Тепер тільки затаєна ніч пливла над землею. Вона ховала в собі всілякі несподіванки. Але розвідникам і ніч треба було перехитрити. І навіть не перехитрити, а зробити її своєю помічницею.

— Ну, щасливо тобі… — тихо сказав Ібрагімов.

Він обережно визирнув з дверей і швидко зник у темряві. За ним, не сказавши більше й слова, метнулася й Даурова.

Валерик і незчувся, як залишився сам. Наче й не стояли тільки що біля нього розвідники. Наче й не було ніякої розмови з ними. Хлопець знову відчув тяжку самотність. Може, тяжчу ніж та, що гнітила його до появи розвідників. Йому навіть стало страшно. Але цей страх додав і рішучості. І Валерик подумав: «За ними… Тільки за ними!..»

Він теж вислизнув за двері і, скрадаючись, пішов у тому напрямку, про який щойно розповів.

Розвідників він запримітив невдовзі. Вони не йшли, а, мов привиди, зовсім нечутно сковзали над землею від будівлі до будівлі. Кілька разів губив їх з очей, і тоді його брав сумнів: чи справді вони були, чи йому тільки здалося?

А вже на виході з села, де тіні хат зливалися з тінню скелі, що велетенським темним козирком нависла над дорогою, загубив їх зовсім.

Що робити? Лежати й чекати?..

Ні, треба швидше дістатися до лісу, а там він їх, може, знайде.

А якщо й не вдасться зустрітися з ними, то все одно в село він не повернеться. Що йому тепер там робити?.. Він піде лісом, поки не натрапить на партизанів або поки не перейде лінію фронту і не опиниться серед своїх. Хай його й не візьмуть в армію, але він житиме серед захисників Севастополя» Та ще видно буде, візьмуть чи не візьмуть!..

Валерик, мов вуж, поповз серед невисоких кущів, якими починався ліс на схилі крутої гори. Хоч було дуже холодно, він підняв навушники своєї драної шапки, щоб краще було чути. Трісне гілочка на морозі, і він уже принишкне, впаде грудьми на мерзлу землю, дослухається…

І раптом знову побачив розвідників. Його охопила безмежна радість. Тепер уже вони від нього не втечуть!

Він не знав, що Іліта Даурова та Ібрагімов увесь час не спускали з нього очей і тільки тому не зупинилися раніше, що це було ризиковано для них і для нього.

Зараз вони ждали Валерика. А тим часом Ібрагімов тихо лаявся.

— От кляте хлоп'я!.. І де воно взялося на нашу голову?..

А Даурова мовчала. Вона думала про те, що таки треба було б взяти хлопчика з собою, бо справді, що