Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

Ввечері в Ельзи Вандермолен зібралися білі, щоб домовитись про створення муніципальної гвардії. Вирішили також обрати тимчасову місцеву управу. Галасували багато і, зрештою, дійшли згоди щодо організації самооборони. А магістрат так і не обрали. Бажаючих бути бургомістром не знайшлося. Один з присутніх, у якого було два десятки робітників, відверто заявив:

— Панове, коли я добуду діамантів на три сотні каратів, то тільки мене й бачили! Бути бургомістром Ківі-Ківі?! Краще приборкувати слонів чи крокодилів!

Нарешті настав знаменний день. Невеликий літак Сабени мав зробити першу пробну посадку. Він пронісся над площадкою, засланою очеретяними матами, сів і, прокотившись до зарослів папірусу, зупинився під захоплені вигуки присутніх. Інші машини, скинувши вантаж, відразу ж лягли на зворотний курс.

З літака вийшли чотири чоловіки.

— Бернард Хіггінс, головний комісар Ківі-Ківі, — вклонившись, кволим голосом відрекомендувався один з них. — Ці двоє — мої секретарі. А пана Баттона прикомандировано до містера Беніссона. Ну, як становище в Ківі-Ківі — наймолодшому місті Бельгійського Конго? Хто доповість мені про це?

Після такого не. зовсім звичайного привітання першим отямився лікар Вандергекен.

— Пане Хіггінс, — голосно сказав він. — Хіба не ви просили мене посвідчити, що за станом здоров'я вам протипоказані тропіки? І раптом ви у Ківі-Ківі?! Високе начальство Леокіна, певно, зовсім втратило розум. Послати у це найзаклятіше в Бельгійському Конго місце… живий труп! Вибачте, кажу, як воно є. Старина Хіггінс, ви попали їв пекло! Не розумію, як ви згодились на це!

— Ніхто не хотів, — винувато пояснював той. — Бачите, лікарю, це місце високо оплачується, і коли я піду на пенсію…

— То одержуватимете на сто бельг у місяць більше, — перервав його лікар. — Що ж, бажаю щастя вам і вашим супутникам.

— Такий прийом не дуже радує, — покашлюючи, зауважив новий правитель країни алмазів. Він зняв було сліпучо-білий, ще не пропітнілий тропічний шолом, відкривши дзеркальну лисину, але відразу ж знову надів його. — А де ж тут будинок муніципалітету? — спитав він раптом і повернувся до своїх рожевощоких секретарів. — Перенесіть туди друкарські машинки і регістраційні ящики.

Не встиг комісар це договорити, як усі навколо зареготали. Навіть Самуель Беніссон не витримав і засміявся, ляснувши себе по жирних стегнах.

— О, наївність, — заливався він, розмахуючи у густому від москітів повітрі безформним шоломом. — Кращого жарту про Ківі-Ківі я ще не чув! «Будинок муніципалітету», а щоб тобі!.. Ми живемо в палатках або під очеретяними дахами, дехто — просто в ямах, натягнувши на ніч шматок брезенту. А переважна більшість спить там, де стоїть. Вони задоволені, якщо мають якусь очеретяну рогожу для захисту од вітру. Будинок муні… Ну, й насмішив ти, друже. Проте не будемо гаяти часу. Пані Ельза, приготуйте і охолодіть все своє вино! Дозвольте, містер Хіггінс, супроводити вас!

Гучно відсвяткували появу в Ківі-Ківі бельгійського правителя. І чим більше говорили і пили, тим привітнішим ставав Хіггінс. Уже досить добре випивши, він запропонував Ельзі Вандермолен продати йому свою хатину.

— Це буде резиденція муніципалітету, — сказав він і, хвастаючи, вийняв з багажу бляшану, розфарбовану державними кольорами Бельгійського Конго вивіску з гербом.

— Бельгійський лев рикає, але не кусається, — кепкувала Ельза.

— Зате він уміє лічити гроші! — кинув один з секретарів. — З завтрашнього дня ми почнемо збирати податки за добування алмазів. Хто має ділянку, мусить платити податок.

— Це викличе невдоволення! — застеріг їх Жан Янзен. — Основна маса шукачів витратила останні копійки, добираючись сюди. А ви лізете з своїми документами і податками, нічого не зробивши для тих злидарів. Це може викликати бунт.

Але геологові сказали, що він теж мусить заплатити за свою ділянку близько тисячі бельг.

— Не дам і сотні, — засміявся він, — бо в мене їх нема. Що? Тоді мушу віддати землю? Гм, і не подумаю! Не для того я щоденно рискую життям, сподіваючись добути щастя.

Коли розійшлися останні гості, Жан допоміг Ельзі викопати скриньку з алмазами і грішми, щоб передати все це через пілота, який відлітав наступного дня в Леокін, Тілю Брюггенсену.

Приготувавши посилку, Янзен хотів закопати скриньку трохи глибше. Він підніс до ямки карбідну лампу, обережно освітив її і раптом завмер.

— Ельзо! — гукнув він. — Погляньте сюди! Тут ціле гніздо діамантів!

Жінка швидко почала розривати гравій і витягати камінці один за одним… десять, дванадцять… двадцять! Вона гарячково рилася й далі, але нічого більше не знайшла. Підбігши до терезів, Ельза зважила кожен алмаз. Вони мали по п'ять, шість, вісім каратів, а один важив близько двадцяти.

— Усі діаманти чистої води, брильянти! — радів Жан. — Оце гроші на хліб вашим дітям, Ельзо!

— Та це ж ви знайшли їх, — сказала вона, стишивши голос.

— Але на вашій землі, і тому вони належать вам. Найкраще, якби ви завтра вилетіли звідси. Я закінчу вашу справу і копатиму далі, може, мені пощастить знайти ще таке гніздо. Отже, ви летите?

— Неодмінно! Я так скучила за дітьми. Може, до них і добре ставляться в пансіоні, але ніхто не замінить їм матері. Ну, а тепер давайте напишемо акт, за яким мій трактир з усім збіжжям переходить у вашу власність. Згодом передасте моє майно урядовим властям.

— Про знахідку ні слова, — попросив її Жан Янзен. — У Леокіні теж не кажіть. Двадцять діамантів в одному місці! Та коли про це дізнаються, то перевернуть усю землю!

Уже світало, коли акт про передачу власності було, нарешті, складено.

— Як тільки Вандергекен і начальник поліції прийдуть снідати, вони підпишуть його, — сказав геолог. — На щастя, в мене є авторучка. Чорнила в ній, правда, всього кілька крапель, але на підписи вистачить.