Читати книгу - "Списоносці"

— Розумію.

— Однак це тільки одне із завдань організації. Нам треба підготуватися до війни. Ми не знаємо, коли вона вибухне між нами і нашими сусідами. По той бік кордону живе багато бугорців, і тому неважко буде організувати підпільні збройні групи. Потім ще одне. В Чехословаччині, Румунії і Югославії діють сильні комуністичні організації. Їх зміцнення означає небезпеку і для нас. Тому ми повинні боротися проти них не тільки дома, а й за кордоном. Постає питання: як саме? Наша підпільна організація перенесе поле своєї діяльності також на землі сусідніх держав і, спираючись на угорців, які проживають там, влаштовуватиме постійні заворушення. Якщо, наприклад, в Чехословаччині або Трансільванії злетить у повітря міст чи залізнична колія, ми досягнемо подвійної мети. По-перше, тамтешні власті запідозрять у цій справі комуністів і посилять боротьбу проти них. По-друге, так ми звернемо увагу Заходу на заворушення угорської меншості. За допомогою організації зможемо і дома, і за кордоном підготувати такі штурмові загони, які в слушний момент розпочнуть відкриту боротьбу. Не кажу вже про те, що організацію можна використати в розвідці іншого спрямування.

— Цілком розумію…

— Ще не розумієш, — заперечив Титус, — бо я висвітлив діяльність «Списоносців» лиш з одного боку. А тим часом ця діяльність має ще й внутрішньополітичний характер. Ти знаєш, що депутати користуються правом недоторканності. Опозиція теж. У країні є велика кількість людей, які нападають на уряд, отруюють громадську думку, а державні установи з різних причин не можуть перешкодити їм. Ми виступимо проти таких небажаних елементів, звичайно, не офіціально.

— Твої міркування справді чудові, — захоплювався я.

— Ну, ти приєднуєшся?

— Звичайно. А яка структура організації?

— Про це поки що не можу нічого сказати. Вступиш до організації — безпосередній зв'язок матимеш зі мною. Інструкції одержуватимеш від мене, мені й звітуватимеш про все.

Так я став списоносцем. Організація діяла в глибокому підпіллі. Всі її канали надзвичайно дбайливо конспірувалися.

Тільки завдяки цьому в Угорщині ще й сьогодні мало хто знає про списоносців. Правда, протягом довгих років багато списоносців загинуло, проте тільки деякі з них знали, що вони члени нашої організації. Але про це потім.

Чому саме організація називалась «Списоносці», я не знаю, Вона не була масовою. Ми дуже обережно ставилися до прийому нових членів. Спочатку орієнтувалися на офіцерів. Потім зрозуміли, що помиляємось. Ти добре знаєш їх легковажний, гультяйський спосіб життя. Серед них мало культурних людей, що мали б ще якісь знання, крім військових. Я зустрічався з багатьма офіцерами, які визнавали тільки ревю, оперети і кабаре. Очевидно, це і спонукало керівників поповнювати ряди «Списоносців» не тільки з середовища офіцерів.

Через півроку Титус залучив мене до конкретної роботи. Моє завдання полягало у вишукуванні таких людей, яких можна було б використати для підпільної роботи за межами північної Угорщини. Це було неважко, бо і на своїй службі я займався розвідкою в Чехословаччині. Для цієї справи я досить легко міг використати своїх працівників і агентів, які діяли в Чехословаччині. Але переплітати ці дві лінії суворо заборонялось. Тому я працював з самостійними агентами. Завдяки цьому мені пощастило зменшити небезпеку провалу.

Для своєї діяльності я використовував квартиру Анни-Марії. Там був мій другий кабінет. Анна-Марія спочатку ні про що не знала. Пізніше з дозволу Титуса я залучив і її до роботи. Наше кохання поступово почало переростати в почуття глибокої дружби. Ми чудово розуміли одне одного. Згодом, узнавши моє справжнє ім'я, вона не образилася, сказала тільки:

— Для мене ти і надалі залишишся Гашпаром. А якщо про все довідається твоя дружина? — запитала вона, обнявши мене.

— Чому бути, того не минути, Анно-Маріє.

— Пообіцяй, що не кинеш мене…

Я поцілував її в чоло.

— Можу пообіцяти, але, повір, це ще не гарантія. Наша доля вирішена. І все буде так, як вона захоче.

Титус знав про наші відносини, але не говорив нічого. Він поводився як справжній друг. Я довідався, що Анна-Марія сповідається в Титуса. Це відкриття трохи неприємно вразило мене — адже воно означало, що моя коханка про все розповіла Титусу. Правда, він не зловживав цим, але я не мав ніяких гарантій на майбутнє. Сам Титус лишався для мене загадкою.

… Одного дня наприкінці літа надвечір я лежав горілиць на тахті і думав про своє. Заходило сонце. Крізь жалюзі пробивалися промені, Анна-Марія схилилась наді мною і, бажаючи розвіяти мій сум, як мале дівчатко, почала весело, гратися і цілувати мене.

— Облиш! — буркнув я у відповідь на цей порив ніжності.

Це вразило її. Посмішка так і застигла на обличчі.

— Гашпаре, — зашепотіла вона у відчаї, — що з тобою? Я образила тебе?

«Бідолашна моя Анно-Маріє, ти не образила мене, — думав я. — Ти допомогла мені усвідомити те, чого я не знав».

Не відкриваючи перед коханкою своїх думок, я пригорав її і, не дивлячись на неї, промовив:

— Анно-Маріє, скажи мені одверто…

— Що, любий? — в її голосі бриніли сльози.

— За що ти кохаєш мене?

Вона заплакала. Притулилася до мене, гаряче цілуючи і обпікаючи сльозами. Цей щирий вияв кохання стривожив мене.

— Кохаю тебе… не знаю за що… кохаю, Гашпаре…

— Але за що?

— Можливо, за те, що ти не такий, як інші… чесний… не знаю…

Я міцно притис Анну-Марію до грудей, відчуваючи, як шалено б'ється її серце.

— Відколи Титус сповідає тебе? — несподівано спитав я.

Це вкрай здивувало мою коханку. Вона хотіла звільнитись з обіймів, але я не відпускав її.

— Третій рік…

— За часів червоних, коли твій чоловік служив у них, ти говорила з Титусом про політику, про сумніви свого чоловіка?

— Так, я про все розповіла йому… просила в нього поради…

— Розумію…

— Титус — мій духовний отець.

— Ти розповіла