Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

Він одчайдушно сипав дотепами, розповідав справжнісінькі й вигадані історії. Оксана сміялася і вже лагідно поглядала на нього своїми карими очима. Коли проходили повз фонтан, під струменями якого мокли, взявшись за руки, сіро-зелені цементні хлопчики з великою рибою, Яків поглянув на них і мовчки почав стягати з себе піджак.

— Навіщо це ти? — здивувалася Оксана.

— Так дітки ж мокнуть… Простудяться. Жалко… — спокійно пояснив він, показуючи на фонтан.

— Ой! — Оксана навіть вхопилася обома руками за Яковове плече від сміху. З кожною хвилиною він подобався їй все більше й більше. Одне слово, цілковитий мир було налагоджено раніше, ніж вони дійшли до середини парку.

Спочатку розмова була пустотлива, легенька, і Яків почував себе приємно. Потім, якось ненароком, згадали про інститут. Оксана з захватом почала розповідати, як цікаво було в них у лабораторії, коли минулої осені добули нейтрид. Олексій Йосипович мало не відрізав собі руку чорною плівкою, а Іван Гаврилович нагримав на нього за це. Згодом Голуб і Коля “дістань горобчика” літали кудись на Таймир; Самойлов повернувся звідти з відмороженими вухами… А як вони випробовували перші зразки нейтриду!.. Тепер Іван Гаврилович починає якісь нові цікаві досліди…

Якій слухав — і в’янув. Весь його веселий настрій одразу випарувався. Жартувати більше не хотілося. Він ішов поруч з Оксаною, яка так недоречно повела розмову, і мовчав, щоб не виказати своїх почуттів і настрою. Та й що він міг сказати? Одне слово, вечір був зіпсований; з Оксаною він попрощався холодно, так і не домовившись про наступну зустріч…

Ні, краще в сімнадцяту лабораторію не з’являтися, а послати лаборантку з запискою.

Після щоденника Миколи Самойлова в читачів могло скластися однобічне і надто категоричне уявлення про його колишнього однокурсника й товариша Якова Якіна. Мовляв, це цинік, халтурник, рвач і таке інше. Словом, погана людина, негативний персонаж, як кажуть літературні критики.

Звичайно, це надто поспішне судження про Якова Якіна.

Деякі книги привчають нас дуже спрощено судити про людей, якщо людина криво посміхається, значить, у неї щось лихе на думці; якщо герой посміхається широко й відверто, як голлівудівський кіноактор, значить, він позитивний, хороший. У житті все не так просто.

Коли відкинути різні неприємні риси в характері Якова Якіна: позування, недоречні слівця, непослідовність у вчинках, то можна виділити найголовніше в його житті. А найголовніше — це прагнення зробити великий винахід чи велике відкриття.

“Винаходити” він почав ще з дитинства. Коли Якову було років дев’ять, він прочитав першу книжку з астрономії і був вражений раптовою ідеєю. Телескопи наближають Місяць у кілька сот разів — значить, щоб швидше дістатися до Місяця, треба пустити ракету й снаряди через великий телескоп! Тоді до Місяця буде зовсім близько — кілька сот кілометрів.

У сьомому класі, після знайомства з електрикою, у нього виникла “рятівна” для людства думка: людину, яку вбив струм, очевидно, можна оживити, якщо пропустити через неї струм у зворотному напрямі! Два місяці юний благодійник людства складав високовольтний випрямляч. Жертвою цієї ідеї був домашній кіт Мурко…

Чимало незвичайних задумів виникало в його білявій вихрястій голові, аж поки він зрозумів, що для винаходів самих ідей не досить — потрібні знання… І зовсім недавно, рік тому, він зрозумів ще одну істину, щоб винаходити й відкривати, не досить ідей і знань — потрібні ще й величезна наполегливість і мужність.

Він хотів винаходити і… відмовився від грандіозного відкриття! Відмовився тому, що злякався. Півтора року минуло відтоді, але й досі Якій густо червоніє, згадуючи про той безглуздий вчинок. Так, звичайно, справа не в тому, що тоді Голуб нагримав на нього, а він образився. Він не образився, він злякався…

З вікон високовольтної лабораторії було добре видно ліве крило “акваріума”: блищали дві скляні смуги — “вікно” сімнадцятої. Вечорами, коли там запалювали світло, Якін бачив високу постать Сердюка, яка з’являлася за колонами й бетонними паралелепіпедами мезонатора; розмірено походжав Голуб, білів халат Оксани… Були там і якісь нові постаті; мабуть, прийшли нові інженери замість нього і Миколи Самойлова.

Цікаво, що там зараз роблять? Кажуть, Голуб почав нову серію експериментів з нейтридом. От би й йому до них! Тепер би він працював, як віл… Ні, цього не буде: він не піде до них проситися, а вони не покличуть його. Якін відвернувся од вікна, глянув на клітку, де стояли електроди на пластинці нейтриду.

“Так. Значить, спробуємо в трансформаторному маслі… Нічого, я все одно проб’ю чорні плівки!” І Якін відчинив двері в клітку.

Іван Гаврилович справді захопився ідеєю, яка народилася в його голові тієї місячної ночі: опромінювати нейтрид швидкими мезонами.

Як і слід було сподіватися, перші тижні дослідів не дали нічого: нейтрид відмовлявся взаємодіяти навіть із швидкими мезонами. Що ж, це цілком нормально — професор Голуб не звик до легких перемог. Перші досліди, власне, й потрібні для уточнення ідеї. Погано тільки, що кожен безрезультатний дослід забирає дуже багато часу…

Осінь починалася з негоди. У шибки лабораторії періщив дощ. Великі краплини розпливалися, збиралися в струмочки й стікали на цементне перекриття. В залі було тьмяно від хмар і сіро від бетонних колон мезонаторних стін.

Сердюк з двома новими помічниками порався біля мезонатора. Оксана коло хімічної шафи перетирала посуд. Іван Гаврилович ось уже з півгодини стояв біля розтруба перископа і задумливо дивився на тисячу разів бачену ним картину: гострий промінчик мезонів, спрямований на чорний квадратик нейтриду, сизо-голубі в його освітленні бетонні стіни камери мезонатора.

“Ні, здається, і цей дослід нічого не дасть… Щось треба додумати, а що — неясно”.

Голуб спробував уявити собі: маленькі, мізерні частинки миттю врізаються в щільний моноліт з