Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

- Може, во­на й не схо­че. Тоді ви зос­та­не­тесь з гар­бу­зом, і я при­ве­зу вам то­го одесько­го гар­бу­за. А по­ки що - бу­вай­те здо­рові та просіть ме­не в світил­ки або в сваш­ки. Але й ви гар­ний ка­ва­лер: сва­тає удо­ву… а хіба ж я не удо­ва? Са­ма до вас приб­лу­ди­лась, а він пи­ше лист до дру­гої. Що це? Мені гар­буз?

Бичковський за­ре­го­тав­ся. Рівні білі зу­би йо­го блис­ну­ли з-під чер­во­них ви­раз­них уст. Чорні ву­си за­гой­да­лись.

- Ой ви, ви! Про­ща­вай­те! Та просіть на весілля! Чуєте? - крик­ну­ла Хрис­ти­на з по­ро­га.

- Та це все, ма­буть, ваші жар­ти! Це ви якусь штуч­ку хо­че­те зо мною вструг­ну­ти? Еге? - пи­тав з не­довірністю Бич­ковський.

Добру штуч­ку! - крик­ну­ла Хрис­ти­на з-за две­рей. «Ну та й гур­ка­ло ж, оця Хрис­ти­на! На­нес­ла гур­ко­ту та сту­ко­ту пов­ну ха­ту і щез­ла, не­на­че шквал на морі.- ду­мав Бич­ковський, сівши на ка­напі.- А во­на не­по­га­не діло мені ра­дить: гро­шей чорт­ма, в ки­шені ані ша­га. Де­сять ти­сяч - це не жар­ти! над­хо­дить старість. Тре­ба ж жи­ти, тре­ба чимсь жи­ви­тись… Тре­ба сва­та­ти Мар­ту: ще цвіте… ну, не як ро­жа, а як розкішна півонія… і без жад­ної чер­во­то­чи­ни…»

Бичковського кімна­та не­на­че вмер­ла після го­лос­но­го ще­бе­тан­ня Хрис­ти­ни.

Другого дня Хрис­ти­на од­нес­ла до Ка­ра­лаєвої лист Бич­ковсько­го. Ка­ра­лаєва про­чи­та­ла і по­чер­воніла. Во­на і справді ста­ла схо­жа на ту кост­ру­ба­ту півонію, що з неї вже пот­ро­ху об­си­па­ються збляклі лис­точ­ки. До­чи­тав­ши лис­ток, во­на по­дя­ку­ва­ла Хрис­тині і, за­пи­шав­ши гу­би, ска­за­ла, що за­раз на­пи­ше Бич­ковсько­му од­повідь!

Христина побігла в Одес, знай­шла квар­ти­ру Ло­мицько­го, вбігла до йо­го рап­том, так са­мо як і до Бич­ковсько­го, і за­раз ви­ря­ди­ла йо­го до Ка­ра­лаєвої. Ка­ра­лаєва ве­се­ла-ве­се­ла, як мо­ло­да дівчи­на, привіта­лась до йо­го лас­ка­во, взя­ла за ру­ку Ма­ру­сю і, поцілу­вав­ши її, ска­за­ла:

- Ходім, діти, по­гу­ляємо над мо­рем. Там, на то­му місці, де ви, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, роз­би­ли свій го­дин­ник, я маю вам щось ціка­ве ска­за­ти.

Марта Ки­рилівна вхо­пи­ла сво­го зон­ти­ка і вий­шла. За нею слідком вий­шла Ма­ру­ся та Ло­мицький. Він приж­му­рив до Ма­русі очі і осміхнув­ся. Ма­ру­ся все втя­ми­ла й по­чер­воніла.

Марта Ки­рилівна йшла швид­ко, тро­хи не бігла бігцем. За нею поспіша­ли­ся Ло­мицький та Ма­ру­ся, бліда, з за­па­ли­ми що­ка­ми, на­че за­му­че­на. Зда­ва­лось, ніби Мар­та Ки­рилівна ве­де доч­ку до жертівни­ка, як Ав­ра­ам ко­лись вів сво­го си­на Іса­ака, щоб при­нес­ти її на жерт­воп­ри­но­си­ни, тільки не бо­гові, а своєму егоїзмові.

Прийшовши над кру­чу, до ка­ме­ня, Мар­та Ки­рилівна ста­ла і якось роб­ле­но й штуч­но про­мо­ви­ла до Ло­мицько­го:

- Теперечки я пой­ня­ла віри, що дійсно є на світі щи­ра лю­бов! На цьому місці, де ви до­ка­за­ли свою лю­бов та­ки­ми до­во­да­ми, я віддаю вам ру­ку своєї ко­ха­ної єди­ної ди­ти­ни-єди­ниці.

Марта Ки­рилівна взя­ла Ма­ру­си­ну ру­ку і по­да­ла її Ло­мицько­му; потім, поцілу­вав­ши Ма­ру­сю в вид, а Ло­мицько­го в чо­ло, во­на про­мо­ви­ла:

- Не ду­май­те, Ан­то­не Дем'яно­ви­чу, що я зовсім не ма­ла дум­ки ви­да­ти за вас Ма­ру­сю. Не по­ду­май­те собі, що я ве­ре­ду­ва­ла, мо­ро­чи­ла вас обох. Бо­ро­ни бо­же! Я лю­ди­на не ли­ха, я не егоїстка. Я ма­ти для своє! доч­ки, але я пе­редніше за все лібе­рал­ка, сього­час­на лю­ди­на. В ме­не пе­редніше за все кри­ти­ка людей, кри­ти­ка… як бо ти, Ма­ру­сю, лю­биш про­мов­ля­ти?

- Критика прин­ципів,- ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.

- Критика прин­ципів, кри­ти­ка вчинків, уся­ких по­ми­лок та хиб, кри­ти­ка та ще кри­ти­ка! Я не маю й дум­ки га­ни­ти вас, але я нічо­го не роб­лю на га­лай - на ба­лай, не помірку­вав­ши га­разд! Я не люб­лю хо­ди­ти нав­по­мац­ки або манівця­ми; нічо­го не люб­лю ро­би­ти нав­ман­ня. І я дер­жусь су­час­них прин­ципів. Тим-то я вас тро­хи, мо­же, й по­мор­ду­ва­ла. Це вже моя про­ви­на, навіть моє прос­тупст­во пе­ред ва­ми. Але за це ви­ба­чай­те мені. Будьте ж щас­ливі на увесь свій вік. Весілля, про ме­не, хоч і за­раз.

Вона знов поцілу­ва­ла Ма­ру­сю й Ло­мицько­го.

- І мо­ре слу­хає ваші ро­зумні сло­ва,- обізвав­ся Ло­мицький,- дивіться, як во­но вга­му­ва­лось та вти­хо­ми­ри­лось!

- Якраз так, як моя ду­ша те­пе­реч­ки,- ска­за­ла щас­ли­ва Ма­ру­ся.

- І моя! - до­да­ла, з за­па­лом Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­кою мах­ну­ла до не­ба.

IX

Марта Ки­рилівна на­пи­са­ла од­повідь до Бич­ковсько­го; во­на дя­ку­ва­ла йо­му за те, що він не за­був за неї й до сього ча­су, і згод­жу­ва­лась вий­ти за йо­го заміж. Те­пер во­на на­пи­са­ла йо­му дру­гий лист. Во­на по­да­ва­ла йо­му звістку, що ви­дає Ма­ру­сю заміж за Ло­мицько­го і що Ло­мицький, як мо­ло­дий хло­пець та ще й іде­аліст - по са­му шию в іде­алізмі, не схотів бра­ти за Ма­ру­сею при­да­но­го ані ша­га! «Усі мої гроші, усі де­сять ти­сяч зос­та­лись в моїх ру­ках і підуть на при­да­не мені». Так скінчи­ла свій лист Мар­та Ки­рилівна. «Жи­ти­ме­мо вдвох в теплі та в добрі хоч те­пе­реч­ки, ко­ли не до­ве­ло­ся нам вкупі жи­ти пе­редніше, тоді… Приїжджай­те на весілля моєї доч­ки в Ки­ши­нев. Я вас жда­ти­му. Весілля бу­де ти­хе, не буч­не, не гой­не, не люд­не, су­час­не: ми вос­таннє тоді по­ра­ди­мось уд­вох і про на­ше весілля…»

Тим ча­сом ти­хенько од доч­ки Мар­та Ки­рилівна поїха­ла до Оде­са і звеліла собі по­ши­ти но­ву ефек­тов­ну сук­ню, та­ку що ой-ой-ой! Їй за­ма­ну­лось по­ка­за­ти се­бе Бич­ковсько­му в усій своїй красі,- свіжою, а не збляк­лою півонією, і без шашлів та жод­ної чер­во­то­чи­ни...

Аж че­рез тиж­день Мар­та Ки­рилівна Ка­ра­лаєва довіда­лась в Одесі, що її сук­ня вже по­ши­та. Во­на оповісти­ла Ма­русі та Ло­мицько­му, що вже час би хоч і їха­ти в Ки­ши­нев на вінчан­ня. Во­на зап­ро­си­ла на весілля і Бо­ро­давкіна з жінкою та йо­го сест­ру Хрис­ти­ну Сте­панівну. До Бич­ковсько­го во­на на­пи­са­ла ще один ду­же дов­гий лист на до­ро­го­му па­пері з ро­ман­тич­ни­ми прик­ра­са­ми та ма­люн­ка­ми, щоб він до­кон­че при­був на весілля її доч­ки.

Рушили з Оде­са усі ра­зом вранішнім поїздом. Сіли усі в один ва­гон. Ра­нок був яс­ний, по­го­жий, не ду­же душ­ний. Усім бу­ло радісно на серці. Мар­та Ки­рилівна зовсім за­бу­лась і про свою не­доп­ле­те­ну пан­чо­ху і бу­ла ве­селіша од усіх. Бо­ро­давкін смішив усіх, роз­ка­зу­вав ук­раїнські анек­до­ти, котрі так і си­па­лись з йо­го язи­ка, не­на­че насіння з тор­би. От поїзд ви­ли­нув на ши­рокі сте­пи. Повіяв сте­по­вий вітер, повіяло чис­тим здо­ро­вим повітрям. Май­ну­ли в вікнах ота­ри овець на сте­пу, че­ре­ди, ви­сокі оже­ре­ди сіна, що синіли десь да­ле­ко на роз­доллі. За­синіли довгі сму­ги то­ло­ки, вкриті синіми та фіоле­то­ви­ми квітка­ми, не­на­че зас­те­лені синьо-фіоле­то­ви­ми шмат­ка­ми сук­на. Опа­ле­ний сон­цем степ жовтів збляк­лою й по­сох­лою тра­вою, що