Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

А в передмісті Нью-Йорку, в невеличкому будинку Шереметів, точились свої баталії:

– Де вона? – кричав Богдан. Він увірвався до батьківської господи і зараз був мало схожий на чоловіка з глянцевої обкладинки, раче на хижого звіра: – Ще раз вас питаю: де та чорнозада шльондра?
Мати навіть кришку з каструлі впустила:
– Бодю, синку, ти чого?
– Орисю, а це наш син так ділить своїх  шльондр та переживає...
– Тату! Ще слово і я не подивлюсь, що ти мій батько. Ніколи в житті більше не називай мою кохану дівчинку таким словом. На фоні цих гадюк – воно святе!
– Мирославчику, а що взагалі діється? – підняла кришку мама й почала її настирливо мити.
– Тато у нас демократ. Я сам скажу. Мені скоро сорок років, а він досі за мене вирішує: з ким мені спати. Дав наркоманці номер моєї коханої й та тварюка скинула моїй дівчинці нашу вчорашню зустріч. А тепер я не знаю, що буде взагалі! Я жити без неї не хочу...
– Без котрої? – далі приколювався батько та, здається, не дуже боявся погроз сина.
– Тату, молю, скажи: де та  дикунка? – вевергав злість, наче вулкан лаву, Богдан Шеремет.
– Бодю, ну вибач, я не знав. Мене наче біс попутав. Вона прийшла вчора така сумирна, попросила номер твого київського офісу. Звідки я знав: для чого? – виправдовувався батько.
– Але ж я тут, ось він! Чому у мене не спитати? – не вгавав Богдан.
– Тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама і додала: – Не шукай її синку. Вона, мабуть знову повіялась до своїх дружків у Мексику. Лети краще в Київ. Ти там потрібніший.
Богдан нахилився й поцілував матері руки.
– Мамо, помолись за мене... Ні, за НАС. Я без Неї, справді, не знаю як жити! Я ж вас познайомити хотів. Обручку купив і безпліддя своє скасував. Сто років з нею хотів прожити, з дітьми і внуками. А ця погань все перекреслила одним натиском на телефоні... Моя маленька не пробачить, вона дивна. Одночасно свята й невблаганна, бо вірить у вселенську чистоту.
– А ось тут ти неправий, синку, – продовжувала мати. – У щоб вона не вірила, якщо кохає – простить. Тільки ж ти не кидайся на дівчинку, як звір. Пережди, нехай подумає, а потім  м’якенько, як я вчила. Пам’ятаєш?
Богдан тяжко зітхнув:
– Тобі добре говорити «м’якенько». А я навіть летіти туди боюсь...
– Що така страшна? – знову жартував батько, дивлячись на вперше закоханого по самі вуха сина.
– Тату! Прошу не жартуй про нещастя.
– Все, ну буду. Орисю, всі твої вареники вже посиніли. Пішли, нехай наш звір відпочине й подумає. Адже йому скоро в дорогу дальню і по прильоту є чим зайнятись. Бодю, ти поспи.
– Та яке там поспи? – бігав по кімнаті Шеремет-молодший.

Боявся чи ні, але ж квиток на Київ вже був замовлений і через кілька днів Богдан Шеремет благополучно приземлився в Борисполі. Він приїхав у квартиру на Лумумби і знову втрачав розум, дивлячись на велетенське ліжко, та згадував кожну мить, яку провів там зі мною...
Спати в ньому він не зміг. Облаштувався у вітальні на дивані, бо йому здавалось, що в тому ліжку померло Кохання.
А я спокійно ходила в офіс в стані «залізної людини». Тепер я майже не посміхалась та не жартувала і всі, хто встиг пізнати мій веселий і гарячий характер, пояснювали такі зміни довгою розлукою двох закоханих сердець та чекали приїзду боса.

І ось настав ранок нашої зустрічі, після розриву. Погода була похмура й холодна, як моя нещасна померла душа. Вже кілька разів зранку зривався сніг. Я приходила в офіс рано, адже тут повсюди метушились люди. А в своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я от-от помру і ніхто цього навіть не помітить. Це було навіть гірше, ніж коли помирав сусід Анатолій Гаврилович.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет і, не чекаючи відповіді, пішов до себе. Виглядав він так само як я. Живий, але явно нездоровий.
Я закрила лице руками й застогнала від болю. Найбільше за все мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи й нікуди не випускати зі своїх обіймів. Серце стислося знову та знемагало від страждань. Але гордість, то наша кара, часто говорила мені подруга Вероніка. Це так. І боротись з тією карою, на жаль, такій як я – майже неможливо.
– Злато, я не бачу останніх звітів за місяць. Скинь, будь ласка, адресу або шлях, – почула я з перемовника і миттю виконала наказ боса.
Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним почутим від нього словом в мені наче обривається зв’язок з життям. Ще трішки і я просто розпадусь на непомітні часточки та зникну зі світу...

Якби в мене зараз запитали: хочу я прожити років сто здоровою і в радості, або один раз доторкнутись до Нього і померти – звісно я б миттю вибрала друге. Але в мене ніхто не питав і до вечора офіс пропрацював у звичайному робочому ритмі.
Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалось, що йому теж нікуди йти, бо нас розділяла бетонна стіна й чужа дурна витівка, а ми не могли ні з’єднатись, ні розійтись. Та коли на вулиці зовсім смеркло і людей у приміщеннях стало набагато менше, він вийшов і тихо спитав:
– Може поговоримо?
– Навіщо? Слова не красномовніші за ті фото, – тяжко зітхнула я.
– Дай мені можливість пояснити. В моєму житті без тебе порожньо. І взагалі це не життя, – здавалось він зараз заплаче.
– Тоді наповни його ким захочеш, у тебе це добре виходить. А мене можеш звільнити, – тупо дивилась в стіну навпроти я.
– Твоя біда це неймовірна впертість і невміння вислухати, – гірко продовжував ображати мене він.
– А твоя біда – зрадливість. Можна мені додому? – більше не могла триматись я.
– Так, – однозначно сказав мій бос і пішов до себе.

Вдома я знову ридала. Тепер сусіди вже не присилали Павлінку дізнатись про моє горе. Бо горе це коли з якогось приводу плачеш одну ніч, а якщо цілий місяць, то вже не горе, а діагноз. Я не знала: скільки ще зможу так прожити? Коли все сталося, але в Києві його не було – я злилась. А тепер, коли я була змушена кожен день і час дивитись на своє божевільне кохання, якого я чекала усе своє життя і воно прийшло. Та раптом по велінню долі, а може чиєїсь безжальної руки я побачила коханого в мерзенних обіймах невідомого кого – кожен день став схожим на страшні тортури й не було ніякої можливості змінити цей стан.