Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Самодур, – видихнула я. – У нього, коли він був адептом академії, теж не відразу все виходило! І як можна засуджувати кохання? – стала я на захист покійного тата.

– На жаль, батьки іноді хочуть занадто швидких результатів від дітей. Марять тим, що в них мають бути неабиякі магічні здібності. І засмучуються, коли доводиться чекати, іноді роками. Ще більше вони засмучуються, коли покладають свої нездійснені мрії на нащадків. Але доля немов сміється над їхніми надіями, й діти йдуть своїм шляхом. Твій дід – всього лише людина, Руто, хоч і видатний маг. Він помилився. Ми всі помиляємося.

Я мовчала. Та й що можна сказати? Але я не хотіла слухати виправдань його вчинків. Занадто високу ціну за них заплачено!

– Твій дід не дав благословення на шлюб Єгора та Оуеллани, – продовжив Скріраніель. – І не прийшов на весілля. Він залишив Аконіті частину заощаджень і поїхав із Лартіони.

– Куди?

– Не знаю. Він уміло замітав сліди. Руто, як ти не зрозумієш: твій дід унікальний маг. Він семистихійник, – нагадав ельф. – Таких більше не існує!

– Це не виправдовує його вчинків! – Я вперто стояла на своєму.

Скріраніель барився.

– Він урятував тебе, – глухо сказав ельф.

– Як?!!..

– Якби не він, ти була б мертвою.

Я завмерла. Серце забилося, немов маленька пташка в клітці.

– Коли дід з’явився, Грондера Вікка вже не було. Оуеллана вмирала. Ти лежала на непритомній Оуеллані та вже майже не дихала. Дід вдихнув у тебе життя. Виторгувавши в Маруни.

– Що? – По спині пробіг холодок.

Вуха ельфа нервово сіпнулися.

– Не хотів я про це говорити, але раз ми все одно торкнулися цієї теми...

– Тітка Палажка... – застогнала я. – Її діти... вони народилися з темним даром, так?

Ельф кивнув. Так ось чому темна богиня тягла мене до себе. Так ось що мала на увазі Маруна, коли сказала, що реваншу не буде! Я ж думала, що йшлося про нас із Германом!

Я згадала дитинство: як тітка іноді зривала на мені злість. Обзивала незграбною ведмедицею, а іноді й ляпаси прилітали. Я її ненавиділа, тому й благала батька після невдалого весілля, щоб не відправляли мене до тітки. Приїхавши до Ситова, думала, що на мене чекають знову прочуханки. Але тітка, немов змирившись із долею, прийняла мене як рідну. Боги, якби я знала правду з самого початку... Хоча, що змогла б зробити? На жаль, змінити минуле неможливо. Тільки примножила б її біль.

– Це дід віддав тебе Прохору, наказавши виростити як рідну. Він велів Аконіті перед відходом в Айгроніс віддати медальйон тобі. Так у тебе опинився Поклик Крові, який став тепер Поцілунком Долі.

– Так це... дід хазяїн артефакту? – серце забилося так сильно, що я приклала долоню до грудей, щоб приглушити його стукіт, буцімто ельф міг його почути.

– Так. Він вдихнув у нього магію по самісінькі вінця і розділив на три частини. Одна була у твоєї бабусі, друга – у Єгора, третя – у нього. Твій дід зняв із мертвого сина частину артефакту. Кому він її віддав – я не знаю.

Ми мовчали. У комині горів вогонь, мені навіть здавалося, що потріскують поліна. Я задумалася, дивлячись на вогонь. Рішення прийшло саме: будь-що я маю розшукати діда і побачитися з Сонценосними ельфами. Раптом, дійсно, мої кровні родичі з маминого боку живі? І якщо бабуся запросто могла жити, то дідусь… Цікаво, які вони?

– Тільки без дурниць, – ельф немов прочитав мої думки. – Я дуже сподіваюся на те, що ти не кинешся мститися некроманту за те, що він не став рятувати твоїх батьків.

От він про що! Ні, нехай Шрам розбирається зі своєю совістю на самоті. Хоча не приховую, що дуже хотілося б відходити його по хребту качалкою. Але я не збираюся проявляти великодушність, розкриваючи обійми прощення. Думаю, що він частково своє відпрацював, коли зняв з мене прокляття Ютари.

– У мене немає бажання мститися, – заспокоїла я Скрираніеля. – Я думала зовсім про інше.

Ельф здивовано заломив брову.

– Ти маєш рацію, варто побачитися з ріднею. Відпрацюємо з Кхиброю на кухні в Гурманіеля, і я вирушу на острів Двох Зорь, – схитрувала я.

– Це правильно, – кивнув Рані. – Коли приступимо до здійснення твого плану?

– Та хоч завтра, – усміхнулася я, згадавши про свою ідею, після візиту до архімага. – Ти зможеш це зробити?

– Не турбуйся, зможу, – у його голосі з’явилися нотки іронії.

– Тоді зранку й починай.

Я бігла щодуху, плутаючись у довгому подолі сукні. Встигла! Друзі чекали на мене в кімнаті Германа, який мирно спав цілющим сном. Усі, крім Тіа. Їхні обличчя були похмурішими за вистужанські* хмари.

– Що трапилося?

– Навіть якщо ми будемо до світанку пробувати опанувати полог німоти, нас вистачить на хвилину, не більше. Це потужне заклинання, – відповів Богріс. – Ми намагалися, але видихнулися.

– Але як же ви впоралися із Зурмсом на цвинтарі? Адже ви творили справжні дива, і магія була потужною! – засмучено вигукнула я.