Читати книгу - "Останній ельф"

— То що, не снідатимеш? — перепитав Йорш.

Цього разу драконів стогін був такий сильний, що задрижали бурштинові шибки у вікнах, і золотисті відблиски на стінах збрижилися, наче вода в морі. Як може він з такою жорстокістю, з такою злобою відмовляти йому в їжі? Щоразу, коли він постить більш як три седмиці поспіль, увесь травний тракт у нього починає судомити, так ніби там лускають маленькі бульбашки, не кажучи вже про гострий біль у п’ятому, одинадцятому й двадцять шостому міжребер’ї…

Юний ельф заперечив, що в драконів усього двадцять чотири пари ребер. Дракон тут-таки зарюмсав: мовляв, ніхто його не любить.

Юний ельф знесилено опустився додолу й обхопив голову руками. А тоді згадав про свою присягу: ніколи його не покидати! Він підвівся, набрав на тацю полуниць, зверху поклав шматок рожевої дині, кілька рожевих виноградин — може, так йому сподобається. Голосіння вщухло. Сподобалося. Рожеве завжди має успіх. Крізь двері, що лишилися відчиненими, усередину раз у раз уривалися пориви гірського вітру, але, притишені численними сталактитами, сталагмітами й книжковими шафами, перетворювалися на лагідний повів прохолоди. Висушені очеретини, підвішені під стелею, завібрували, і залунала заспокійлива музика.

Усе було збіса ідеально.

Після сніданку дракон знову задрімав, і музику заглушило його лунке хропіння.

Нарешті Йорш міг спокійно почитати. Уже тринадцять років він майже безвилазно сидів у бібліотеці разом з міріадами метеликів і драконом, який був утіленням пекельної нудьги, не кажучи вже про те, що розум його з кожним днем слабшав, розчиняючись у темних лабіринтах страхів та образ на всіх і все.

Однак тут ельф міг принаймні читати досхочу. Усе людське та ельфійське знання, уся історія стародавніх королівств із іменами великих королів та спустошливими навалами лютих орків, усі науки від травознавства до фізики й астрономії — усе це було зібране тут, у бібліотеці. Книжка за книжкою, шафа за шафою — усе це Йорш перечитав, вивчив, упорядкував і вніс до каталогу. Він просувався далі й далі, кімната за кімнатою, від сталактита до сталактита. Мабуть, жодна інша жива істота — чи то ельф, чи, тим паче, людина — навіть близько не осягала таких глибин знання. І, мабуть, ніколи ще в бібліотеці не панував такий лад — навіть у далеку та щасливу золоту епоху, коли сюди приходили такі юрби вчених мужів, що довелося суворо заборонити смітити й плювати на підлогу. Неопрацьованою залишалася одна-єдина шафа в кімнатці на південному краю печери — найвіддаленішій від великої центральної зали, де хропів дракон. То була зовсім крихітна кімнатка із кривими стінами, де сталактити й сталагміти наросли так густо, що між ними ледве можна було протиснутися.

Саме туди він і пішов, раз у раз розсуваючи перед собою заквітчані в’юнкі стебла й з кожним кроком здіймаючи в повітря хмари метеликів. У єдиній шафі, що стояла в тій кімнаті, була книга з історії — черговий життєпис славетного Ардуїна, та книга із зоології, явно фантастична, бо ж на обкладинці була зображена худа-прехуда корова з довгою шиєю, уся в жовтих і коричневих плямах, і ще якась дивна сіра тварина, здоровенна, наче гора, з довжелезним носом, яким вона чухала себе за велетенськими вухами. Поза тим — звичні вже трактати з ельфійської астрономії, якась книга з людської астрології та старезний пергаментний фоліант, який геть укрився цвіллю, так що його неможливо було не те, що прочитати, а й навіть розгорнути. Утім, за тринадцять років свого бібліотекарства Йорш уже набув досвіду в реставрації давніх фоліантів: тут потрібен лише час, гаряча пара та мигдалева олія. Усього цього не бракувало: пара йшла з вулкана, що обігрівав бібліотеку, мигдалем поросло все її західне крило, а часу він мав стільки, що й сам не знав, що з ним робити, — і будь-яка справа, що допомагала заповнити цей час, здавалася йому благословенням. Йорш запитав себе: що ж він робитиме після того, як прочитає все, що можна прочитати, вивчить усе, що можна вивчити, заархівує все, що можна заархівувати. Як не впасти в нудьгу й тугу? Бували дні, коли йому на думку знову й знову наверталися давні знайомі: жінка й мисливець. Якщо вони живі, то, мабуть, одружилися! Може, у них уже є діти. Може, вони розповідали їм про нього. Може, вони чекають, поки діти виростуть, щоб піти провідати його. А може, бояться кому-небудь казати, що знайомі зі справжнісіньким ельфом, та й повертатися сюди для них надто небезпечно. Може, він ніколи вже про них нічого не почує.

Не треба про це думати. Це надто боляче.

Молодий ельф узявся до діла. Він умочив краї фоліанта в мигдалеву олію, а тоді, розгорнувши посередині, почепив його на палицю, яку простягнув над паруючим кратером. Книгу він нічим ані прикріпляв, ані не прив’язував. Йорш, звісно ж, не міг зробити так, щоб вона без опори висіла в повітрі, але силою думки міг підтримувати її в рівновазі. Книга потонула в клубах пари. Тепер залишалося тільки чекати.

Він зручно всівся на краю кратера, тримаючи в руках палицю, а згори на нього дощем сипалися пелюстки квітів. Палиця була вузлувата й грубо обтесана. Колись вона належала мисливцю. Йорш заплющив очі, і на нього наринула хвиля спогадів. А з ними прийшла й туга. Про маму в нього були тільки невиразні спомини: образ її усмішки, відлуння голосу. Натомість бабуся виразно закарбувалася в пам’яті зі своїм смутком та всім, чого вона його навчила. А потім були вони: Сайра та Монсер — їхні веселощі, їхня відвага…

Йорш усміхнувся на згадку про них, але за мить туга взяла гору й усмішка зникла з його обличчя, наче остання трава з настанням морозів. Його наповнила туга за дружбою та ніжністю, і водночас за якимсь невловимим, неокресленим відчуттям, яке він запам’ятав з тих давніх часів, хоч і сам не міг його достеменно описати. То було, можна сказати, відчуття непевності й непередбачуваності всього сущого. Прокидаючись уранці, ти ніколи не знав, чим закінчиться твій день. Могло статися все, що завгодно, — або ж цілком протилежне.

Його дні були наповнені страхом, надією, відчаєм, голодом, радістю й щастям.

А тепер усе, чим вони заповнені, з дня на день, з місяця на місяць, у нескінченному чергуванні однакових пір року, — це пелюстки квітів і рожева досконалість.

Надія на повернення до колишньої недосконалості ставала з кожним днем усе більш примарною. Навіть бруд, дощ, голод викликали в нього тугу