Читати книгу - "Антон Великий"

— Що? — ошелешено перепитую я. — Але ж я не закоханий у Софію!

Уле раз у раз моргає, щоб не розридатися. Сльоза стікає з його носа, та все ж він не зводить з мене погляду.

— Ні, не ти… Я закоханий…

Це — Уле, якого я знаю від самого дитячого садка.

Мені відбирає мову, я ледь не випускаю з рук валізу. Усе надто несподівано!

Я ніколи про таке не задумувався, мені завжди здавалося, що Уле — це Уле, завжди, постійно, навіки. І ось раптом він закохується, а я про це навіть не здогадуюся. Він нараз аж ніби чужим стає.

Уле шморгає носом і питає:

— Як думаєш, я можу надіслати їй вірша?

Я дивлюся на нього. Треба щось відповісти, але мені мов заціпило. Де справедливість? Це ж мене треба жаліти, хіба ні? Це ж вина Уле, що я, можливо, втратив свою кохану?

Неправильно й погано, що я повинен проявляти співчуття до його дурної закоханості. Не йому, а мені потрібне співчуття! Це Уле повинен мене втішати!

— Мені треба полагодити скульптуру, — коротко кидаю я і залишаю його самого на тротуарі.

Але я не йду додому. Тягну валізу до крамниці, де зазвичай стоїть Віктор. Розпитую касира, чи він його, бува, не бачив. Касир каже, що бачив ще позавчора. Або й раніше.

Я гірко зітхаю. Варто було сподіватися. Звісно, Віктор притьмом подався до Румунії, продавши дорогий Івоннин браслет. Я не здивований…

Але я дотримуюся свого плану. Йду на автобус, проїжджаю три зупинки. Потім дві години читаю у бібліотеці старі комікси про Дональда Дака, а коли минає шоста вечора, прокрадаюся до сусідньої будівлі.

Щастя, думаю я собі, що маю ключ. Мені аж легше стає на душі, коли повертаю ключ у замку.

У гольф-клубі так само темно, як і надворі. Приміщення здається моторошним і чужим, доки не намацую вмикач. Мене вмить засліплює спалах неонових ламп.

Спершу розглядаюся на всі боки, чи не спить де якийсь гравець, котрий забув піти додому. (Дуже велика ймовірність.) Потім звично підходжу до стійки з шухлядою. Фредрік відчиняв її при мені.

У шухляді лежить суперклей.

Я дуже радію, побачивши, що тюбик клею нікуди не подівся. Ще більше радію, побачивши кубок — той досі стоїть на стійці, наче новісінький.

А найбільше мене тішить, що він бездоганний на дотик. Навіть не видно, де відколовся шматочок. Я задоволено відчиняю валізу, розглядаю дві половини жіночого тіла, які старанно склала Софія.

Що ж, до роботи!

Гола жінка розкололася посередині, між цицьками й стегнами. Я виймаю нижню частину, ту, що без цицьок, — з валізки, а тюбик з клеєм — з шухляди й рішуче беруся до справи.

Відчуваю, як до мене повертається оптимізм. Івонна з її прибацаним браслетом здаються чимось далеким і неважливим. Майже смішним, фактично. Бо, чесно кажучи, що таке отой дріб’язок, як порівняти з мільйоном, який я скоро успадкую? Я відгвинчую корок тюбика й тихенько мугикаю собі під ніс. І промовляю сам до себе, просто аби лиш почути звучання слова: «вітаю», «вітаю»…

Не можу стверджувати, ніби я експерт зі склеювання предметів. Припускаю, що при такій роботі користуються пензликом. Та, коли під руками немає необхідних інструментів, доводиться знаходити альтернативне рішення. Навіщо, до речі, людині пальці?

Я весь липкий. Дурниці, думаю я, головне — зробити роботу.

Дотримуюся лише одного правила безпеки: ретельно пильную, щоб клей не потрапив у очі. Тепер, коли я ось-ось розбагатію, не маю жодного бажання осліпнути.

За кілька хвилин нижній злам статуї повністю покритий клеєм, і я обережно виймаю з валізки верхню частину. З усією старанністю ставлю її на нижню.

Чудово. З великою полегкістю зітхаю. Не менше п’ятдесяти разів.

І вдоволено думаю: Антон Великий — справжній молодець! Розумник-хлопчина, який ніколи не здається!

Тепер треба лише дочекатися, доки клей висохне. Учора, коли я тримав склеєний Фредріком кубок, це зайняло, як я пригадую, близько п’яти хвилин. Я, про всяк випадок, додаю ще п’ять хвилин, бо статуя значно більша за кубок.

Найважливіше міцно притискати склеєні поверхні, щоб вони скріпилися у правильному положенні. Тому я обома руками обхоплюю статую ззаду, відразу під цицьками. Стою отак, подумки рахую секунди й хвилини.

Визнаю, дещо дивна картина, мабуть. Знаю, що багатьох хлопчиськів хвилюють цицьки й голі жінки. Та можу запевнити: нічого романтичного в цьому не вбачаю. Статуя холодна й гладка, і хвилює мене одне: лиш би вона не розкололася, коли я відпущу руки.

Дяка вищим силам за жалюзі на вікнах рецепції! Що подумав би народ, побачивши мене в такій позі? Збоку здається, ніби я хочу танцювати. Антон Альбертсен готовий до самби або ча‑ча-ча з голою жінкою.

Я скоса дивлюся на своє відображення у шибці. І ніяковію, хоча поруч ані душі.

На танцюриста щось зовсім не схожий. Скоріш на збоченця, який підкрався до жінки ззаду. Ото лихо!

А за мить уже ледь не сміюся з абсурдної ситуації. Колись, коли стану дорослим, зможу розповідати цю кумедну історію своїм багатим друзям, попиваючи міцні напої й димлячи сигарою. Обтираючи, наприклад, з вусів червону ікру. (Припускаю, що матиму тоді вуса. І любитиму алкоголь із сигарами.)

Та мій сміх несподівано вривається. Я нараз ціпенію. За вікнами щось РУХАЄТЬСЯ?

На підлозі майнули смугасті тіні, сіючись крізь жалюзі. І ще гірше: я чую вуркотіння автомобіля, який зупиняється просто під вікнами.

Mamma mia, а якщо хтось зайде?!

Я не довго думаю. У шаленій паніці ми зі статуєю чимдуж шкутильгаємо геть із рецепції. Але доводиться повернутися, бо я, звісно ж, забув на стійці мобільний, він може мене викрити!

На частку секунди я зіщулююся від хряскоту автомобільних дверцят і все ж, переборюючи страх, кидаюся до стійки. Обидві руки зайняті, обіймають статую, тож я хапаю телефон зубами.

А вже за секунди чую, як повертається у замку ключ.

Розпачливо роззираюся на всі боки. Бачу перед собою лише ОДНІ двері; щоб їх відчинити, не треба вільної руки. З мобільним у зубах, я клигаю до свого єдиного порятунку.

Чую, як відчиняються вхідні двері, і серце мені гупає, мовби відбійні молотки на будівельному майданчику. Я встиг заховатися за дверима гардеробу, але що далі? Небезпека не минула. А що, як це злодій? Або ще гірше: поліція! Може, гольф-клуб має секретний алярм? Може, будь-якої миті сюди ввірветься ватага качків зі сталевими біцепсами, у бронежилетах!

Серце так бухкає, аж, мабуть, луна котиться приміщенням…

Та раптом я чую чиєсь мугикання. Здається, стара, як світ, пісенька гурту «АВВА». Зазвичай приємно слухати цю веселу, життєрадісну мелодію. Іноді вона впливає заспокійливо. Але зараз мені сипле морозом поза шкіру. Кому я хотів найменше в світі потрапити на очі з голою жінкою?

Та ясно! Це Тереза, мугикаючи, походжає рецепцією. Я виразно чую її кроки. І, ой, лишенько: вони лунають щораз ближче.

Я перелякано розглядаюся в гардеробі. Може, затягнути статую в кабінку для перевдягання? Але я боюся її розбити. Натомість кидаюся у душову й знову розпачливо ціпенію. Бо хоч душі розділені стінками, але не мають шторок. ЧОМУ, НА БОГА, ДУШОВІ КАБІНКИ НЕ МАЮТЬ ШТОРОК? — у відчаї думаю я.

Ради нема, я притьмом заштовхую статую в одну з кабінок.

Але мугикання не стихає. Далі чуються кроки. І… двері відчиняються.

Якби не тримався за цицьки, затулив би від страху