Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

— Чи не буває, що через бізнес бракує часу для сім’ї?

— За багато років я навчився знаходити в цьому процесі баланс.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте? Ви, наприклад, продаєте на АЗК алкоголь і тютюн?

— Якщо ми говоримо про морально-етичні категорії, то чесність насамперед із самим собою. Щодо товарів, про які Ви питаєте — це реалії нашого життя, тому на заправних станціях алкоголь і тютюн продаються. А от питання вживання — це вибір кожної окремої людини. Але додам, що до продажу цих товарів ми також підходимо відповідально — додаткового просування ми не робимо.

— Ви не палите?

— Не палю і практично не вживаю спиртного.

— Що дає відчуття щастя?

— Відчуття гармонії зі своїм насамперед внутрішнім світом та зовнішнім.

Українська правда

«Українську правду» щоденно читають близько 600 тис. людей. А 24 січня 2014 року, під час подій на вулиці Грушевського в Києві, сторінку УП відвідало понад 1,6 млн користувачів. Це стало рекордним для українських інтернет-ЗМІ показником. Така велика аудиторія — результат понад 16 років праці, незалежності ресурсу від бізнес— чи політичних кіл, а також оперативності роботи. Інформація на УП з'являється не пізніше як через півгодини після події, навіть якщо вона трапилася вночі. Без перебільшення можна говорити й про те, що «Українська правда» не лише висвітлювала події Революції гідності, але й була одним із її каталізаторів. Насамперед завдяки резонансним журналістським розслідуванням, що нині є візитівкою видання.

Заходимо на сайт «Української правди». Відразу під логотипом бачимо: «Заснована Георгієм Гонгадзе в 2000 році». Ім’я Гонгадзе асоціюється в українців із боротьбою за свободу слова та різкою критикою влади, а надто президента Кучми, за що журналіст поплатився життям. Та мало хто знає, як Георгій прийшов в УП.

Народився майбутній журналіст у Тбілісі. Служив у Афганістані. Восени 1989 року переїхав до Львова як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. Перевівся на факультет іноземних мов університету імені Івана Франка. Одночасно з навчанням працював у інформаційній службі Народного руху України, створив грузинський культурний центр «Багратіоні». 1991 року повернувся до Грузії, щоб долучитися до повстання проти Звіада Гамсахурдія. Пізніше побував у Сухумі, де знімав документальні фільми про війну. Один із них — «Тіні війни» — присвятив українцям, членам УНА-УНСО, які загинули в Абхазії. Отримав тяжке поранення і дивом залишився живий — лікарі нарахували в його тілі 26 осколків.

Згодом Георгій Гонгадзе знову повернувся в Україну, де продовжив займатися журналістикою. 1995 року разом із дружиною переїхав до Києва. Саме там 1999 року почалася історія «Української правди».

В листопаді 99-го Леоніда Кучму вдруге обрали Президентом України й журналістам на його прес-конференціях почали роздавати списки питань.

«Георгій тоді працював фрілансером і становище його було дуже важке. Якщо ти описуєш реальну ситуацію, то не можеш не критикувати Кучму. І ви не повірите: 2000 року не було де публікувати такі матеріали», — згадує колега Гонгадзе, співзасновниця і теперішня власниця «Української правди» Олена Притула. Вона тоді працювала в президентському пулі агенції «Інтерфакс-Україна». Однак прийшов час, коли Притула зрозуміла, що більше не може там залишатися. Переломним став момент, коли в листопаді 99-го Леоніда Кучму вдруге обрали Президентом України й журналістам на його прес-конференціях почали роздавати списки питань. Олена Притула звільнилася.

У грудні того ж року Гонгадзе та Притула організували поїздку до Сполучених Штатів Америки. «Відразу після виборів Кучма полетів до США, — пояснює Олена Притула. — Його поведінку дуже коригували західні колеги, і ми сприймали Штати як важіль впливу на Кучму, який би дозволив нормалізувати ситуацію зі свободою слова». А перед тим Гія, як називали його друзі, написав звернення про неможливість цензури й ходив із ним у парламент, збирав підписи. Цей документ журналісти передали в Держдепартамент США, однак реакції на звернення не було, та й жодних аудієнцій із офіційними особами високого рангу організувати не вдалося. Натомість домовилися про зустрічі з українською діаспорою у Вашингтоні та Філадельфії. Користі з цього, знову ж таки, було мало. Швидше навпаки. Не всі діаспорці поставилася до візитерів неприхильно. Деякі розкритикували їхні дії, мовляв, нащо виносите сміття з хати, спробуйте самі розібратися. Були навіть коментарі на кшталт: «Кучма вже українською почав говорити, а це щось-таки значить».

Хоча реального результату поїздка до США не дала, Кучма звернув на неї увагу й прецедент його розізлив. Олена Притула згадує, що після того до неї підходили охоронці Леоніда Даниловича. Вони добре знали її як журналістку й «по-дружньому» попереджували, аби була обережною.

Той візит спричинив ще один несподіваний наслідок. Поки журналісти перебували у Штатах, Кучма вже повернувся з Вашингтона й призначив прем’єр-міністром Віктора Ющенка. Той, відповідно, сформував новий уряд. Притула та Гонгадзе знали про це, але довго не могли довідатися, хто ж став членами кабміну. Це було фізично неможливо, позаяк інтернет-ЗМІ в Україні лише зароджувалися. Тоді їм прийшла в голову ідея створити «інтернет— сторінку, де будуть усі найважливіші події дня країни».

Георгій почав працювати над виданням, щойно повернувся в Україну. Знайшов людей, які розробили дизайн і запрограмували сайт. Довго радилися, як назвати. «Мені подобається надавати давнім назвам нового сенсу, — каже Олена Притула. — «Правда» — це затягане комуністами слово, яке поєднує стару Україну, що майже не змінилася, й нову форму інтернет-ЗМІ. Це спрацювало. Хоча потім упродовж десяти років ми отримували листи діаспорян, які питали, чи УП — це не комуністична газета».

Запуск видання запланували на 16 квітня 2000 року — день референдуму з приводу реформи державного управління. Але з технічних причин «Українська правда» дебютувала на день пізніше. Перші кілька публікацій присвятили результатам референдуму.

Грошей видання на той час не мало. Грантів теж. Аби якось проіснувати, доводилося шукати спонсорів, і займався цим Георгій Гонгадзе. «Була тоді домовленість із певним Петровичем, близьким до Євгена Марчука, — розповідає Притула. — На той час він справляв враження порядної людини. Політик, безумовно, але Георгій ніколи не домовлявся про піар в обмін на гроші. Щодо їхньої кількості, то це було $2 тис. на місяць — на зарплати, оренду приміщення, комп’ютери...»

Однак політика вилізла боком, і дуже скоро «Українській правді» не вистачало власного контенту, тому видання періодично публікувало матеріали газети