Читати книгу - "Лев, Біла Відьма та шафа"

на той випадок, якщо приймати бій доведеться у лісах чи на відкритій місцевості, а інший – якщо дійде до штурму чаклунської фортеці. Крім того, він дав ще кілька вельми корисних у військовій справі настанов, а саме: як найкращим чином влаштувати засідку, де і як найкраще використовувати кентаврів та як розташувати охоронні блокпости.

Так він розповідав та розповідав, доки у Пітера само по собі не вихопилось:

– Змилуйся, Аслане, навіщо знати мені оте усе, якщо ти будеш з нами?

– Хотів би обіцяти, та не можу, – відказав Аслан та продовжив свої настанови.

Решту путі Аслан пройшов з іншими, більшою часткою – поряд із Сьюзан та Люсі. Він майже не розмовляв і, як їм здалося, був у печалі.

Ще вдосвіта загін опинився у долині, відкритій усім вітрам: тут береги розступалися, даючи простір річковим водам текти вільно і широко; течія тут сповільнювалась, а дна можна було дістатися, де б не ступила нога. Це і було місце, відоме як брід Гарони. Тут Аслан і наказав ставати на ночівлю, та проти виступив Пітер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся воєнною наукою.

– А чи не краще було б розбити табір на тому боці, бо що, як Чаклунка схоче захопити нас зненацька глухою нічною порою?! Або вигадає щось і того гірше.

Аслан (який, здавалося б, поринув у якісь свої, відомі лише йому, думки) лише гривою струсонув.

– Про що ти?

Пітер повторив слово у слово.

– Та ні, – у відповідь мовив Аслан, нібито навіть байдуже, – вночі, принаймні сьогодні, вона не нападатиме! – Та, тяжко зітхнувши, додав: – Однаково, дуже добре, що ти про безпеку подбав – саме так і повинен мислити той, ім’я якому воїн. Та ніч прийдешня, ти вже повір мені, тривог не подарує…

На тому всі почали лаштуватися на ніч.

Надходив вечір. А з ним Асланів настрій перекинувся на інших. Пітеру було ніяково від самої думки про те, що вести військо в бій доведеться йому самому: звістка про те, що, може статися, Аслана не буде поруч з ним у скрутну годину, хоробрості йому не додавала. Ось і вечеря промайнула у мовчанці. Усі відчували, як відрізняється цей вечір від минулого чи навіть від сьогоднішнього ранку. Було таке відчуття, начебто щасливі часи, тільки-но розпочавшись, добігли кінця.

Передчуття чогось поганого, що мало трапитись, не полишало й Сьюзан. У своєму ліжку, вона крутилася, та заснути ніяк не могла. Хтось давно вже солодко сопів уві сні, а вона все «лічила і лічила ягнят», коли раптом почула, як поруч у темряві глибоко зітхнула Люсі.

– Не спиться? – пошепки спитала Сьюзан.

– Ні, – відповідала Люсі. – Я і сама гадала, чи ти спиш, чи то ні. Послухай, Сьюзан…

– Що?

– Щось мені тоскно, знаєш, як буває, коли над головою збираються грозові хмари…

– Правда?! У мене таке саме відчуття.

– І якось це пов’язане з Асланом, – вела далі Люсі. – Чи щось жахливе трапиться із ним, чи сам він скоїть щось жахливе.

– Увесь цей час він сам не свій. І це було помітно чим далі ближче до ночі, – погодилася Сьюзан. – Послухай, Люсі, а що він там казав про неминучий бій? Який рішучий бій без нього? А чи не вирішив він часом піти від нас і всіх покинути напризволяще?

– А де він тепер? Досі в шатрі?

– Та ні, не схоже. Ходімо-но, подивимось навкруги…

– Гайда, – одразу ж підхопилась Сьюзан, – все краще, ніж лежати у ліжку та витріщати очі у темряву.

Тихесенько, навпомацки серед сплячих, сестри крадькома вислизнули із шатра. Ясний місяць осявав долину, навкруги стояла така тиша, що було чутно, як по камінцях жебонить вода у річці. Раптом Сьюзан схопила Люсі за руку: «Дивись!». Попереду, біля дальнього кордону табору, майже на узліссі вони побачили знайому світлу тінь. Ще мить – і вона розчинилася в лісі. Сестри перезирнулись та мовчки кинулися слідом. Крадучись, вони видерлися вгору по схилу, залишаючи позаду і дрімотний табір, і безсонну річку. Вже нагорі, повернувши праворуч, вони упізнали той шлях, яким ішли сюди від пагорбу кам’яної скрижалі. А лев ішов усе далі й далі, то являючи себе їхнім поглядам, то зникаючи у безпросвітній пітьмі лісових тіней. Вони потайки йшли слідом за ним, замочивши ноги у рясній росі лісових трав. Але ж яким несхожим на Аслана здавався їм той Лев, за яким вони слідкували: хвіст опущений, голова похилена, ноги насилу волочаться – ніби полишила його уся колишня міць. Ось так вервечкою вони дісталися просторої лісової галявини, де все було як на долоні: ані куща, ані дерева, що б відкидало тінь, коли Аслан раптом зупинився й озирнувся. Тікати – смішно й безглуздо. Сховатися – але куди? Нічого не поробиш – дівчата підійшли ближче. Коли вони наблизились, Аслан зітхнув:

– Ох, діти-діти! Навіщо ви йдете за мною?

– Якось не спалося, – хотіла була виправдовуватись Люсі, та одразу ж збагнула, що слова тут зайві – нащо слова, коли Асланові відомі думки.

– Будь ласка, а можна ми підемо з тобою, куди ти – туди й ми? – спитала Сьюзан.

Аслан замислися, а потім зважився:

– Я був би тільки радий, коли б зі мною поруч були б сьогодні самі лише друзі. Гаразд, ви можете піти, та обіцяйте, що без сперечань зупинитесь, як тільки я скажу, а далі – ані кроку.

– Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, – в один голос пообіцяли дівчатка.

І вони пішли разом: Лев посередині, а сестри, вже не ховаючись, – з боків. Вони пішли, та до чого ж повільно! Лев ледве пересував ноги, і його велична грива мало не торкалась землі. І раптом він спіткнувся, як то буває з тими, кого здолала хвороба, і дівчатам почувся тихий стогін.

– Аслане, любий Аслане! – не витримала Люсі. – Скажи нам, що трапилось? Коли розповіси, може, полегшає.

– Чи ти, часом, не захворів? – спитала Сьюзан.

– Ні, – одказав Аслан. – Мені самотньо, і то журба мене з ніг валить. Покладіть свої долоні мені на гриву. Я відчуватиму ваш дотик і знатиму, що ви зі мною.

Так дівчата і зробили. Без дозволу вони б нізащо не наважилися на таке, хоча й мріяли про це відтоді, як вперше зустрілися з ним. Вони занурили свої змерзлі долоні у теплу гриву та погладили його. І так вони пройшли майже весь зворотний шлях до пагорба з Кам’яним Столом. З цього боку дерева підступали найближче до верхівки пагорба, та коли вони опинилися біля останнього великого дерева, навколо якого стіною розрісся терен, Аслан зупинився.

– Ох, діти-діти… Ось і прийшов час розставання. А далі – що б не трапилось – зачаїться, і ані писку, ані шурхоту. Тож бувайте!

Дівчатка гірко розридалися, хоча й самі не знали чому. Вони пригорнулися до лева,