Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Мабуть, це було найбільш розумне, що я міг сказати в даній ситуації.

Двоє з них підійшли до мене. Я обернувся до струмка, намагаючись підняти щит, але Клариса виявилась спритнішою. Кінчиком списа вона тицьнула мене в ребра. Якби я не одяг металевий нагрудник, із мене міг би вийти непоганий люля-кебаб. Хай там як, але електричний розряд мало не вибив мені всі зуби. Один із приятелів Клариси вдарив мене мечем, залишивши у мене на руці чималу рану.

Коли я побачив власну кров, у мене запаморочилось у голові та кинуло в жар і холод одночасно.

— Жодних тілесних ушкоджень, — тільки й спромігся вимовити я.

— Ах-ах, — озвався хлопець, — боюсь, тепер мене залишать без десерту.

Він штовхнув мене в струмок, і я шубовснув у воду. Всі зареготали. Я подумав, що як тільки їм набридне знущатися, прийде моя смерть. Але потім щось сталося. Вода збадьорила мої відчуття, ніби я щойно з’їв подвійну порцію маминих цукерок.

Клариса та її співмешканці увійшли в струмок, щоб підняти мене, але тут я раптом сам виступив їм назустріч. Я чудово усвідомлював, що роблю. Розмахнувшись, я вгатив пласким боком щита по голові хлопця, що йшов першим, і геть зніс його шолом. Удар був настільки потужний, що я бачив, як витріщив очі достойний нащадок Ареса перед тим, як звалитися в струмок.

Виродок номер два та вилупок номер три наближалися з обох боків. Я добряче вмазав одному по пиці щитом і мечем зрізав іншому плюмаж. Виродок номер чотири передумав битися, але Клариса сунула не мене, кінчик її списа потріскував електричним струмом. Щойно вона завдала удару, як я затиснув вістря між щитом та мечем і зламав спис, наче гілочку.

— Ах ти! — заволала вона. — Ідіот! Слимак!

Можливо, вона хотіла б сказати щось образливіше, але я добряче вломив їй руків’ям меча межі очі, так що Клариса, хитаючись, відступила на берег.

Потім я почув пронизливі вигуки й побачив, як Лука стрімголов мчить до прикордонної межі, високо здіймаючи прапора команди червоних. Збоку, прикриваючи його відступ, бігли двоє хлопців із команди Гермеса, а за ними — кілька нащадків Аполлона, які відбивались від дітей Гермеса. Дітки Ареса попідводились, але ще не зовсім прийшли до тями.

— Обдурили! — загорлала Клариса, очевидно, ще не отямившись від мого удару. — Вони обдурили нас!

Вони, похитуючись, почвалали за Лукою, але було вже пізно. Коли Лука перебіг на дружню територію, всі зібралися біля струмка. Наші вибухнули переможними привітальним вигуками. Червоний прапор, мерехтячи, перетворився на срібний. Спис та кабаняча голова змінилися на величезного кадуцея — символ одинадцятого будиночка. Команда синіх підхопила Луку на плечі й понесла його по колу. Хірон переможним алюром вибіг із-за дерев, підніс мушлю до губ і врочисто засурмив.

Гру було завершено. Ми перемогли.

Я вже майже приєднався до радісної юрми, як раптом почув голос Аннабет:

— Непогано, герою.

Я озирнувся, але її вже не було.

— Чорт забирай, де ти навчився так битися? — несподівано пролунав голос дівчини.

У повітрі згущувалося мерехтіння, з якого виринула Аннабет, тримаючи в руках бейсболку «Янкіз» так, ніби щойно скинула її з голови.

Я відчув, що починаю дратуватися. Я навіть не став згадувати, що якусь мить до того вона була невидимою.

— Ти мене підставила, — огризнувся я. — Кинула тут, оскільки знала, що Клариса женеться за мною, а Луку послала на фланг. Ти все це заздалегідь вигадала.

— Я ж тобі казала. Афіна завжди має план про всяк випадок.

— План для того, щоб мене тут на порох зітерли?

— А з’явилася так швидко, як могла. Я навіть хотіла втрутитись, але… — Вона знизала плечима. — Але тобі моя допомога не знадобилась.

Раптом вона помітила мою поранену руку.

— Як це вийшло?

— Мечем, — буркнув я. — А ти як думала?

— Ні, я про те, що це був поріз від меча, а тепер — поглянь…

Крові не було й видно. На місці глибокої рани залишилась біла подряпина, яка загоювалась на очах. Поки я приголомшено вдивлявся у неї, подряпина перетворилась на невеличкий шрам, а потім і зовсім щезла.

— Як… як усе це трапилось? — промурмотів я.

Аннабет напружено міркувала. Я буквально чув, як шестерні крутяться у неї в голові. Вона подивилась на мої ноги, потім на зламаного списа Клариси й сазала:

— Вийди з води, Персі.

— Що?

— Просто вийди.

Вийшовши на берег, я миттю відчув страшенну слабкість. Руки знову стали німіти. Адреналін закінчився. Я ледве було не впав, але Аннабет підхопила мене.

— О, Стікс! — лайнулась вона. — Це погано. Я не хотіла… Просто гадала — це Зевс…

Перш ніж я встиг запитати, що вона має на увазі, залунало те саме псяче гарчання, тільки набагато ближче. Пронизливе виття розідрало лісову тишу.

Радісні вигуки мешканців табору вмить стихли. Хірон крикнув щось давньогрецькою, але я, хоч і з невеличким запізненням, зрозумів його слова:

— Усім бути готовими! Мій лук!

Аннабет вихопила меч.

Потім на скелі, просто перед нами, з’явився чорний собака завбільшки з носорога, з червоними, як палаюча лава очима, та іклами, схожими на кинджали.

Ця потвора дивилась просто на мене.

Ніхто не рушив із місця, тільки Аннабет вигукнула:

— Персі, тікай!

Вона спробувала прикрити мене собою, але істота виявилась спритнішою. Вона перестрибнула через Аннабет — дещо велетенське, темне, волохате — і кинулась на мене. Я звалився на землю, відчуваючи, як кігті, гострі, наче лезо, роздирають мої обладунки, але тут один за одним почулися звуки, схожі на виляск батога, немов рвався папір. У шию істоти вп’ялися стріли. Монстр впав мертвий до моїх ніг.

Якимось дивом я уцілів. Мені не хотілося дивитися на мої розідрані обладунки. Груди в мене були мокрі й теплі, я зрозумів, що мене важко поранено. Ще мить — і монстр розідрав би мене на шматки.

Хірон наблизився до нас, тримаючи в руках лук, його обличчя спохмурніло.

— Di immortales! — вигукнула Аннабет. — Цей диявольський пес із Полів покарання. Вони не повинні були… Ніхто не очікував…

— Хтось його закликав, — сказав Хірон. — Хтось із мешканців табору.

Підійшов Лука, здавалось, він забув про прапор та мить свого тріумфу.

— Це все Персі винний! — заволала Клариса. — Персі його закликав!

— Заспокойся, дитя, — звелів їй Хірон.

Ми дивилися, як тіло пса поволі стає тінню, всотується в землю й щезає.

— Ти поранений, — нагадала Аннабет. — Швидше, Персі, давай знову до води.

— Я в порядку.

— Ні, не в порядку, — заперечила вона. — Хіроне, поглянь на це.

Я надто втомився, щоб сперечатися. Просто ступив назад у струмок, а