Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

завше затишно, волого, тепло й не було такого випадку, аби вертався звідси упорожні. Сьогодні, щоправда, грибарів тут теж не вельми густо. Ще лишень перша половина вересня. Літні гриби відходять, а осінні — тільки-но дозрівають. Голуб найбільше уподобав чомусь саме цю пору. Бо ж яка-то, скажімо, радість серед повного літа чи осені, коли гриб піде масово. Тоді бігаєш і вертишся непогамовно горами, як пес за своїм хвостом. Не встигнеш зрізати одного гриба, а очі вже зловили наступного, а той, аби не залишитися в боргу, наведе на багатодітне сімейство підосиновиків. І, увійшовши в азарт, забуваєш про світ білий, гасаєш то навпочіпки, то на колінах, захеканий, обливаючись сьомим потом, по таких кручах, що потім, коли вже вгамуються грибні пристрасті, диву даєшся: який тільки біс мене туди підсадив? Ні, косіння грибів — то, братове, не мистецтво. Найбільша утіха, коли наміряєш добрячий кавалок лісу, а потім, як викуп за тяжкі ноги, несподівано з’являться десь посеред галявини чемний такий, викоханий біляк, підосиновик або ж, принаймні, підберезовик. Оце радість! Тиха, нечутна, вона аж пробирає, просочується у кожну клітину єства. Ти зупиняєшся, кладеш кошарку обік і починаєш вивчати всі підступи до гриба, вимірюєш його з різних віддалей, кидаєш оком з несподіваних ракурсів, а відтак стаєш перед ним навприсядки і довго-довго з якимось благоговінням милуєшся, ніяк невспромозі прийти до себе від щастя — якогось світлого, доброго, ясного і м’яко-м’яко печального. Десь далеко, далеко внизу, на автострадах, вже протяжно, по-осінньому заклично сурмлять машини, по горах банують за літом хати-зимівки, зримо гуснуть, нагнітаються на деревах кольори, обіцяючи одної прекрасної днини всесвітньо спалахнути. Це і є пора грибної печалі, справжнє грибарське щастя.

Враз уражений недалеким улюлюканням, Голуб схоплюється, зрізає тлустого біляка й прислухається. Зрозуміло: посунули варяги. Шануючий себе грибар ніколи не буде зривати горлянку в лісі. Він обожнює тишу, намагається ходити легко й нечутно, як по ваті. А варяг що? Суне зосліпу через хащі, змітаючи на шляху своїм все, що лежить поперек ніг: пташині гнізда, непевні гриби, кетяги невизрілих ягід.

Навіть лісове джерело після того, як нап’ється з нього варяг, не може кілька годин прийти до себе. Все сердиться, мучиться, гнівається стовпцями піску і чорного шуму, аж доки не заплаче чистою сльозою. У помсту за сподіяне природа віддячує варягові тим же злим дукатом — рідко коли подарує мить грибної радості. Це вже хіба справді якийсь сліпий гриб з необачності потрапить йому в кошарку…

Михайло обійшов низом лисий схил і вже, було, хотів податися березнячком угору, коли праворуч у грабовій гущавині затріщав хмиз. Із величезною корзиною за плечима, або ж, як ще називають її горяни, гатикошаркою, на галявину випорхнула з ціпких обіймів зеленого густолісся жвава сільська бабуся. У чорній хустині, пов’язаній над самі очі, довгій вибляклій спідниці, колись розмережаній веселим квіттям, взута у добряче підтерті кросовки та ще й з важкою поліетиленовою сумкою в руках, на котрій збереглося пів-обличчя якоїсь голлівудської кінозірки, бабуся нагадувала дивовижний гібрид казкової героїні із персонажем сучасної літератури.

— Добридень вам! — гукнув Голуб, простуючи до жінки. — Чи є щастя?

Бабуся впросталась, глянула на Михайла лагідними очима, повними сільської добродушності, й жваво заговорила:

— Як красу ділили, то спала, а як щастя роздавали, то встала. І таке отримала, що з ним тільки по гриби ходити…

І відкрила назустріч Михайлові сумку, наповнену благородними грибами.

— Скажу вам одверто: доля вчасно вас розбудила, коли ділили щастя, — мовив Михайло, відчуваючи, як помаленьку його починає точити черв’ячок заздрості.

— Аякже. Доля — не собака, палицею не відіб’єш, — відповіла з хитринкою бабуся.

— А де знайшли ці біляки?

Михайло вийняв з сумки два білі гриби, що зрослися на корені, й аж присвиснув від захоплення.

— На порошківському боці, — охоче поділилася бабуся. — Але там ниньки гриба не густо. Але людей! Під кожним кущем по двоє чекають, коли бідний гриб вистромиться із землі. Йду я ліпше у Добрин. Там народу, видиться мені, менше, та й грибам любляться ті місця більше…

— Може, і я з вами? — несміливо попросив Голуб, мало сподіваючись на згоду.

Але, на превеликий подив, бабуся погодилась:

— А чому ж і ні? Як то кажуть люди: удвох і веселіше плачеться. Я, знаєте, добрий чоловіче, собі завжди кажу, йдучи по гриби: “Олено, щастя — не курка, решетом не накриєш: що тобі суджено — і на печі знайдеш”. Моїх грибів, будьте здорові, ніколи не знайдете.

— Спасибі за втішливе слово, — сказав полегшено Михайло і, ненароком глянувши під ноги бабусі, ледь не скрикнув… Зовсім поруч, біля лівої ступні жінки, переплетений пожухлою травою, крадькома роззирався низькорослий білячище… Бабуся поправила лямки на гатикошарці й почала підніматися вгору. Михайло затамувавши подих підійшов до місця, на котрому щойно стояла жінка, й виважив із землі біляка.

— Ось він! — промовив розгублено сам до себе.

Бабуся оглянулася й спокійно сказала:

— Богу дякувати. Це вам суджений.

Не встиг Михайло пройти за жінкою й десяток кроків, як за її спиною ледь не розчавив трійцю чепурних підосиновиків.

— Богу дякувати, — мовила знову бабуся. — Таку маю радість, ніби сама знайшла.

Ще через хвилину Голуб підібрав за бабусею два білі…

— До всього треба мати щастя — так зайці казали, як їм шкуру здіймали, — про резюмувала навдивовиж спокійно бабуся. — Богу дякувати… А мені щось очі заволокло…

Тільки старенька звернула із стежини, як Голуб майже з-під її носа зрізав молоденького підберезовика.

— Богу дякувати, — на цей раз уже трохи стриманіше сказала бабуся і по хвилині додала: — Добре той ся має, кому доля на сопілці грає…

І коли Михайло знайшов проґавленого бабусею підосиновика, старенька недобрим поглядом зміряла свого напарника й зовсім невдоволено промимрила:

— Не карай, боже, нічим, як другом лихим…

Надалі ж почалося щось неймовірне. Голуб жодного разу навіть не пробував випередити жінку, але та не встигала ступити й кілька кроків, як Михайло знову знаходив за нею то білого, то підберезовика, підосиновика. По одному, по два, три… Бабуся давно уже змовкла. Від колишньої добродушності на її обличчі не залишилося й сліду. Насупившись й міцно стуливши вуста, вона піднімалася хоча й повільно, але з якоюсь злою впертістю вгору. І тут Михайло вийняв з-під березового кущика, який щойно старенька проминула, високого, із шляпкою завбільшки з тарілку підосиновика. Бабуся вельми підозріло подивилася на свого дружка, з яким, за її словами, і веселіше плачеться, хутко перехрестилася, злякано оглянулася довкола і злякано закричала:

— Люди добрі, диявол у людській подобі!

І, спльовуючи у бій Михайла, раптом закрила