Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

Одним з перших завдань Віри було роздобути для Биця харчі. То ж зараз же вранці, коли Володко укладав речі й скриньки, вона вийшла з хати, щоб пошукати для нього м'яса.

З меншої, бічної вулиці вийшла швидко на велику й дуже рухливу, по якій їздили трамваї й був великий коловий рух. Місто було чисте, його жителі ввічливі й приязні. Склепів було багато, всі повідчинювані і всюди було повно краму. Обслуга ввічлива як давніше до війни було і в нас. Пізнати, що ні місто, ні люди не зазнали війни й лихоліття. Життя тут мало всі вигляди довоєнного і навіть більше того: його пожвавлював наплив війська, різнородний народ, що приїздив звідусіль, добрі торги й воєнна гарячка, що висіла в повітрі.

Віра побачила склеп з кінським м'ясом і вирішила спробувати чи не їв би Бицьо того м'яса. Воно на вигляд і запах було прегарне і Віра купила трохи м'яса.

Вдома Віра застала таку картину: Бицьо сидів під дверима кімнати Стрільчуків зіщулений і дрижав, наче в пропасниці. До нього підходила Галочка і складала губки до наймилішої усмішки, чи може поцілунку, й простягала ручки та кокетливо перехилюючи голівку говорила:

— Бицю, я цє кохам! — і старалася взяти його на руки. Побачивши Віру, Бицьо відчинив ротик зі скаргою, наче дитячим квилінням. Такої скарги від нього ще ніколи ніхто не чув, але ж він ніколи не був у такому безвихідному положенні і ще віч-на-віч з новою небезпекою: дістатись у руки дитині.

— Галюсю, — просила Віра — не бери його до рук! Він дуже боїться чужих людей, а зокрема дітей, бо від них він зазнав багато лиха.

Віра розказала Галочці про Бицьову хворобу. Але Галочка, привична до того, що її забаганки й бажання всі вмить виконували, тільки потрясла кучериками й сказала:

— Але ж я його люблю і він мусить бути мій!

Вже в своїй кімнаті, годуючи Биця свіжим м’ясом, що його він з'їв залюбки, Віра слухала, як Володко їй розповідав, що Бицьо пішов за ним до кухні, і Галочка зажадала, щоб він з нею залишився.

— Я залишив його на спробу. Мусить же і він вкінці привикати. Хто ж знає, де й як нам і йому прийдеться жити?

— Це правда, але Бицьо ніколи не забуде того, що йому діти заподіяли, і ніколи не привикне до них — журилася Віра. Журба про майбутнє, так їхнє, як і Бицьове, налягла тягарем на її душу.

Їсти отже Бицьо мав що. Кінське м’ясо було недороге, завжди свіже й смаковите. Інколи аж людям кортіло його їсти, головно, коли його обварювали, щоб збереглось на наступний день. Тоді пахнуло принадно, краще як волове.

Якже виглядав Биців день у чужій хаті? О! Ви нагадуєте собі, як виглядали ваші дні на зупинках вашої мандрівки. Ви ходили кудись за чимось, ви зустрічали когось і з кимось говорили і чогось чекали і кудись вибиралися. Ясно, що Бицьо того всього не робив. Але він нудьгував, як і ви, і почувався в чужій хаті, як і ви в чужих. Поснідавши смачно, він сідав собі на якусь скриньку та приглядався життю господарів. Здавалося, що він задоволений, коли хтось з господарів, чи теж вони обоє, був удома. Тоді старався вміститися у одного з них на колінах чи на ліжку, або таки сидів на столі й приглядався, що роблять. Часом, своїм звичаєм, нюхав їх і його малий вогкий носик доторкав любовно чола, очей, носа, брів, лиця — як за давніх часів. Мабуть, він так запевнювався, що щоб не діялося, його господарі є такі ж і незмінні і завжди ті самі. Вони ж обоє любили це дома, а тепер воно сповнювало їх ніжністю й ще більшою любов’ю до їхнього приятеля. Він і мала рослинка, яку Віра взяла зі свого вікна, були живими частинками батьківщини і дійсними жителями їхнього, такого милого колись дому. Рослинці ще діялось найкраще, бо вона станула на вікні і, як звичайно кактеї, не проявляла багато життя і не мала ніяких вимог поза трішки води.

Гірше було з Бицьом. Простору до ходження він мав мало, дуже мало. Тож посидівши трохи, він зістрибував на землю і взявшись за брокат Люсиних фотеликів, простував собі лапки. Щось, чого ніколи не робив удома. Очевидно, що помітивши це, Люся обурювалася — бо й хто ж міг би тішитися, коли його прегарні речі дістають шрами від котячих пазурців? А ще коли того котика не вільно вдарити ні навіть настрашити! На щастя, оце брокатове сидження було рухоме, і Стрільчук заступив його дошкою. Краще було сидіти на простій, твердій дошці, але своїй. І Бицьо міг вже собі виправляти пазурці скільки хотів.

Навчився він теж чогось, що мабуть знав у ранньому дитинстві: гратися м’ячиком. Одного дня Віра помітила, що він підганяє папір і ловить його, потім те саме зробив з клубком ниток. Тоді вона купила йому м’ячик і він бігав за ним, як мале котеня. Коли м’ячик закочувався, Бицьо відшукував його під ліжками і під столом та зц скриньками.

— Бідний мій Бицьо, навчився на старість ловити м’ячик. Він же ж не мав радісного, котячого дитинства й не знав, що таке іграшки й збитки. Алеж: чи навчиться він жити без господарів і добувати собі харчі, як справжній кіт? Думаючи про те Стрільчуки журилися і з журбою поглядали на любимця.

Стрільчуки готовили снідання в своїй кімнаті, потім щось ніби прибирали її, інколи Віра виходила щось купити і вже наближалося полуднє. Тоді йшли до Комітету на обід, не так, щоб їсти цю юшку чи якусь саламаху, як щоб зустріти знайомих. Там завжди було їх багато з різних частин України і вони завжди питали один одного: що чувати? І завжди хтось приносив вістку, що большевиків