Читати книгу - "Хатинка в морі"

«А непогану стежку проклала я, — самовдоволено думала вона, — і корінці геть усі погризла, а були серед них такі соковиті!»

Її не обходило, що то були живі корінці травиці й квітів, які по весні мали розквітнути. Та хіба миші коли дивляться на квіти? Їм ніколи й не кортить. Зернятка та корінці — то інша справа.

Так міркуючи, вона добігла до своєї молодшої приятельки. У тої гніздечко було зроблено з трави і лежало поверх землі, лише зокола прикрите снігом.

Вона чкурнула в гніздечко.

— Слухай-но, — сказала вона господині, — я тут недалеко знаю стіжок сіна. Ти, мишо, молода і жити не вмієш. Так отож послухай мене: чи не краще нам перебратися туди? І тепло, і їжі досхочу. А сіно свіже, пахуче. До весни вистачить.

У молодшої миші від здивування очі стали округлими.

— До весни? Та й годі?

— Ох, і дурненька ти, — жваво мовила старша. — Там весною багато мишей зберуться з усього поля. За зиму перетруть усе те сіно на потрух, нічого й не лишиться. Та вже буде весна, і яке нам діло до того сіна? А люди інші стіжки поставлять. Я настійно раджу тобі — перебирайся у стіжок, там воно й безпечніше. Ти знаєш, з’явився наш нещадний ворог з півночі — птах-зимняк. Тільки й чути — то там, то тут гинуть наші сестри полівки.

Молода господиня писнула:

— Але, на жаль, я не можу переселятися зараз. У мене малі діти. З ними про переселення до стіжка і мови бути не може. Та за літо я наносила сюди з поля чимало зерна. Усі ж миші так роблять. Голодні не будемо.

— Ну, я навідуватимусь до тебе, — пообіцяла гостя.

І вона так само сторожко, виглянувши кілька разів, подалася до стіжка.

А над луками ширяв отой птах з півночі — зимняк. Недаремно його так боялася миша. Він пильно вдивлявся вниз на білий сніг. Зимняк уже запримітив, що мишви розплодилось без ліку. А його суперник сорокопуд хвилюється, що їм обом не вистачить! До чого ж цей птах любить сварки!

А сорокопуд був зайнятий перевіркою своїх запасів. Він наколював забитих мишей на шпички чагарника. Зараз він чомусь сердився, тріпав сірими з білими смужками крилами, випинав білі груди. Закінчивши роботу, сорокопуд зайняв своє улюблене місце на вершечку високого дерева, що росло на узліссі. Звідси він сторожко оглядав все навкруги. І раптом він помітив, що внизу мигнула жовтувата шубка миші-полівки. Сорокопуд каменем упав на здобич. Це була та сама миша, що поспішала до стіжка.

«Ну, нехай мій сусіда зимняк знає, який я вправний!» — подумав він.

По зимовому лісі вже давненько блукала дівчинка Таня з батьком. У батька за плечима висіла рушниця, та жодного зайця вони сьогодні не зустріли, мабуть, тому, що Таня нав’язалась. Батько примирився з думкою, що це не полювання, а просто прогулянка.

Час було вертатися додому. На узліссі Таня раптом закричала:

— Тату, стріляй! Дивись, який птах! Ти ж качок восени стріляв?

Їй дуже кортіло повернутись додому хоч з якою-небудь здобиччю.

Батько, примруживши очі, придивлявся до птиці, що плавно пронеслась у повітрі.

— Ні, дочко, цього птаха я стріляти не буду. Це наш друг і помічник. Він знищує безліч мишей, нахабних гризунів, що зерно з поля тягнуть і стоги псують.

І тут він побачив, що Таня махає рукою. Він здивовано глянув на доньку. А вона сказала:

— Це я побажала щасливого полювання нашому другові.

В одній родині водяних птиць сьогодні був урочистий день. Малята вперше вчились плавати на широкій воді. Мати, сидячи на гнізді, уважно стежила за неоковирними, невмілими своїми пташенятами. Вона дуже хвилювалась, адже малята були ще такі недосвідчені! У всіх інших водяних птахів пташенята вже давно підросли, а це тільки в їхній родині вилупились так пізно. Батько поважно плив поряд з плавучим гніздечком. От він кинув недалечко від першого пташеняти черв’ячка. Усі четверо дітей невпевнено потяглись до принади.

На небі лагідно світило яскраве сонце, і весь великий водяний простір грав перед птицями сонячним відблиском. Він наче вітав першу спробу малят.

Батько-птах знову кинув пташенятам якусь поживу, і вони уже впевненіше поспішали до неї…

А маленький Сергійко теж радів цього сонячного дня. Він нарешті умовив батька взяти його з собою на полювання. Та що батько! Найскладніше було умовити маму і бабусю, щоб відпустили його.

Та от перші перешкоди подолано, і Сергійко вже сидить у човні, що пробирається поміж листям куги та очерету. Сергійко — русяве, жваве хлоп’я — був викапаний батько не тільки зовні. Він намагався в усьому наслідувати свого татуся… Зараз хлопець, так само як і батько, уважно вдивлявся у зарості. Батько спритно вів човен вузенькою смугою води.

Про батька друзі жартома казали, що він дуже