Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

Літак нісся на захід зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Сама собою ця цифра не справляла враження на «Ільїна»: колись на гоночному боліді він розігнався майже до трьохсот. Проте відчуття стрімкого лету було дуже сильним, чоловік захопився.

Кондрашов подивився на годинник і сказав:

— Судячи з часу польоту, незабаром ріка. Зважте на те, що над руслом проліт між опорами значно довший, тож провисання дротів більше, а отже, і опори вищі.

— Гаразд, — відповів пілот і повів літак паралельно високовольтній лінії.

Незабаром вони летіли вже над рікою. «Ільїн» покрутив головою та раптом впізнав:

— Ага, а там — резиденція, — показав він ліворуч на групу будівель віддалік в лісі понад берегом.

— Вона, — погодився Кондрашов. — Ви не помилилися, отче Серафиме!

Тільки тут «Ільїн» усвідомив, що вони досі виряджені в ряси, а обличчя їхні усе ще прикрашають накладні бороди, і обидва виглядають, як учасники поганого маскараду.

— До речі, Вікторе Івановичу, я ще з летовища аероклубу хочу спитати: з якого дива ви мене отцем Ферапонтом охрестили?

— Та що спало на думку, те й бовкнув, не до того було, щоб церковні імена пригадувати, — відповів, не відриваючи погляду від небокраю, пілот. — А тут ще на церковний лад треба було говорити.

— Гадаю, машкара служителів церкви нам більше не знадобиться, ба більше — вона тепер небезпечна, — сказав Юрій, знявши скуфію і відліплюючи накладну бороду. — Я оце думаю: може, вуса залишити? А вам, можливо, і бороду слід залишити, ви занадто впізнавана людина в країні.

Вибратися зі стихаря в кабіні, де ані витягтися на повний зріст, ані підвестися, не така проста справа: Кондрашов вигинався, звивався, борсався, вовтузився, борюкався і, нарешті, переміг — одежина опинилася в його руках.

Тим часом вони перелетіли ріку й старший утікач теж вирішив позбутися маскарадного вбрання. «Ільїн» зняв камилавку, таки віддер козлячу бороду та обсмоктані й обвислі, наче в сома, вуса, й сказав капітану: «Потримай штурвал рівно». Направду ніяких штурвалів у кабіні легкого літака Jabiru не було, лише ручка керування між двома кріслами, схожа на комп’ютерний джойстик. Тримати ручку керування Юрію довелося півхвилини, не більше: його попутник був менших габаритів, а його ряса — простора, тож він легко її позбавився. Усе театральне причандалля вони зав’язали в один вузол, зроблений з ряси, й викинули, прочинивши дверцята з боку пасажира.

Просіка, над якою летіли двоє вигнанців, тяглася, здавалося, за горизонт, а шосе, що мало би правити їм орієнтиром для польоту в Домськ, досі не трапилося.

— І де твоя автострада? — суворо спитав «Ільїн».

— Буде, — запевнив Юрій. — Ріка була, тож буде й дорога. Тут машиною години зо дві їхати, отже, літаком — хвилин тридцять, не менше.

Траса відкрилася несподівано, пілот перелетів її, потім заклав віраж і, повернувши ліворуч, полетів над тайгою паралельно полотну дороги на відстані метрів ста. «Це правильно, що не над самою трасою», — вирішив Кондрашов.

— Нам же годин зо шість летіти? — чи то спитав, чи то ствердив «Ільїн».

— Та десь так, — із сумнівом підтвердив Юрій.

— І напрямок на схід? — сказав знову пілот так, що не знати було, з Кондрашовим він бесідує, чи з самим собою.

— Еге ж, — не розумів капітан, куди хилить його супутник.

— То, може, нам має сенс не вмикати навігатор, а вирахувати приблизно азимут і летіти годин із п’ять напрямки над тайгою, не повторюючи усі вигини траси, а потім увімкнути його над першою ліпшою дорогою, і він приведе нас туди, куди нам треба. До речі, а куди нам треба в Домську? Ти ж маєш чіткий план, хіба ні?

— Звідки ви знаєте, що я його маю?

— Я вже придивився трішечки до тебе, — спокійно повідомив старший супутник. — Так куди?

— Нам треба сісти на летовищі Домського літно-технічного училища цивільної авіації.

— І що там?

— Там на нас чекатиме вірна людина, а що вона вдіє, я і сам не знаю, лише здогадуюся з високою, сподіваюся, ймовірністю.

— То летимо навпростець? — наполягав «Віктор Іванович».

Ще вчора вранці Кондрашов рішуче сказав би «ні» у відповідь на такі пропозиції, але зараз ризик заблукати над тайгою не здавався меншим, ніж ризик бути виявленим, бо тоді — гарантована смерть.

— Робіть, як знаєте, ви ж пілот, — погодився він.

Дорога пішла ліворуч, огинаючи величезне озеро, а «Ільїн» полетів прямо над дзеркалом водойми, самовпевнено тримаючи машину на висоті десятиповерхового будинку.