Читати книгу - "Варвар у саду"

Мистецтво у Сієні, хоча воно й рідко віддзеркалювало актуальну дійсність, було тісно пов’язане з суспільним життям. У цьому місті бракувало великих меценатів на кшталт Медичі, зате інтерес до мистецтва був загальним і більш демократичним, аніж деінде. Багатий цех сукноробів замовив поліптих дорогому Сасеті, пекарі та різники — Матео ді Джованні, а один із найубогіших цехів церувальників задовольнився тим, що для нього погодився працювати Андреа Ніколо. Рідкісним для історії щасливим мар’яжем мистецтва й бюрократії став поширений із XIII століття звичай розмальовувати обкладинки урядових міських книг, і то рукою видатних митців.

На початку кватроченто на сцену виходить один із найчарівніших митців у історії мистецтва, Сасета. Його образи розпорошені по цілому світі, але Пінакотека володіє кількома творами, які непогано репрезентують цього ілюстратора життя св. Франциска. Сасета блискуче вцілив у тональність францисканської легенди, бо був чоловіком, з головою зануреним у чудеса. В історії про св. Франциска і бідного лицаря над містом, ангелами і персонажами драми височіє вирвана, наче дуб із корінням, вежа, і цей сюрреалістичний ефект нікого не шокує, настільки сильно матерія у цього маляра перемішалася з неможливим. Далебі, сюрреалісти могли б навчатися у Сасети штуки пластичного втілення чуда. Зазвичай кажуть, що Сасета і його сієнські колеги спізнилися та не розуміли Ренесансу. Тимчасом вони ввійшли у новий світ Відродження, не ламаючи готичної традиції, так само як Дуччо залишився готичним, не ламаючи візантійської традиції. Малярство Сасети не є маньєризмом, воно по-новому переосмислює традиції великих попередників.

Він багато малював і часто покидав Сієну. Він тісно контактував із новими й старими джерелами малярства. Сучасні історики мистецтва підкреслюють його зв’язки з Доменіко Венеціано і вплив, який Сасета вчинив на великого П’єро делла Франческа.

Сасета помер 1 квітня 1450 року, підхопивши запалення легенів під час роботи над фресками, які до 1944 року оздоблювали Порта Романа. Вкрай повчальні шляхи його посмертної слави. Наприкінці XIX століття маляра зараховували до третьорядних майстрів. Беренсон, приписавши йому низку творів, що раніше вважали анонімними, витягнув Сасету з забуття. Останнім часом Альберто Ґраціані «відібрав» маляреві кілька образів, сконструювавши нову гіпотетичну постать, названу Майстром дель’Осерванца (назва монастиря неподалік Сієни). Ґраціані вчинив як астроном: він не відкрив нової зірки, але певен, що вона існує, бо це випливає з його обчислень. Одним із найгарніших образів цього майстра є Зустріч св. Антонія зі св. Павлом. Крізь лісисті узгір’я провадить дорога. Спершу ми бачимо невисокого святого, коли він із кийком на плечі входить до лісу. Пізніше (себто в центрі образу) той розмовляє із фавном: обидва співрозмовники добре виховані і либонь не торкаються догматичних тем, позаяк розмова точиться у дуже приязному тоні. Врешті, на самому краю образу святі сердечно стискають один одного в обіймах перед пустельним гротом.

Пензель Сасети успадкував його учень, Сано ді П’єтро, який володів у Сієні найбільшим малярським ательє. Він був не рівня своєму майстрові (менш витончений, дещо занудний), але що то був за чарівний оповідач анекдотів! Сано ді П’єтра блискуче представлений у Пінакотеці. Від Сасети він перейняв замилування до червені, яким вигравав con brio[36]. Оповідна пристрасть притаманна всім сієнським малярам, проте Сано ді П’єтро — вигадько над вигадьками. На одному з образів він оповідає історію появи Мадонни папі Калікстові III. Обидві постаті займають три чверті картини. Маляр також зобразив погонича і віслюків із вантажами на спинах. Один із клаповухих власне зникає у рожевій брамі Сієни. При всій урочистій повазі центральної теми, ця деталь настільки нездоланно комічна, як дотепний Zwischenruf[37], упівголоса кинутий під час урочистої промови.

Одним із найспокусливіших малярів сієнського кватроченто був Нероччо, митець делікатного колориту та китайської ретельності в рисунку. Мабуть, він був останнім митцем, в якому відлунює лінеарна досконалість Сімоне Мартіні.

Тут ми опиняємося, врешті, у точці занепаду сієнської школи; разом із Веччетою і Содомою — останній з’явився несподівано і наче без попередження — і вступаємо у період переквітлого Ренесансу.

Образи Содоми, представлені у Пінакотеці, нездатні прихилити до цього майстра, хоча відомо, що він був учнем Леонардо і що в його мистецькій кар’єрі траплялися щасливі миті. Тут він масний, вульгарний, а його форма потерпає від водянки. Зомління св. Катерини має важку та претензійну композицію, а від піщаного колориту млоїть. Христос, прив’язаний до колони, має могутній торс античного гладіатора, проте образ цей позбавлений сили й експресії, хоча Енцо Карлі твердить, буцім цей твір, попри все, є найгеніальнішою і найбільш вражаючою інтерпретацією Леонардового sfumato й світлотіні. Содома малював чимало, переходив від стилю молодого Перуджино до стилю молодого Рафаеля, але, мабуть, варто погодитися із думкою Беренсона, що «сукупність його творчості жалюгідно слабка».

Тішуся, що Содома не був сієнцем, позаяк народився у Ломбардії. Він отримав від папи шляхетний титул і поселився у Сієні, де був офіційним малярем. Вазарі, щоправда, пліткар, проте він розповів про Содому чимало злого і як про митця, і як про людину. Митець був оригіналом, богемою у стилі малярів і поетів fin-de-siècle. Кажуть, начебто він мав приручену галку, яка вміла гомоніти, трьох папуг і стільки ж язикатих дружин. Як родовитий сієнець, він кохався у конях, і ця пристрасть дорого йому коштувала. На одному з образів він зобразив себе поруч із Рафаелем, отож мав, мабуть, надмірне уявлення про власний талант. Припускають, що Содома злиденно помер у сієнському шпиталі, втім, невдовзі перед смертю відредагував заповіт у стилі Війона.

Останнім сієнським малярем був Бекафумі. Дивитися на його твори справді прикро. Від чудової школи залишився тільки барвистий дим. Зрештою, то вже був кінець сієнської республіки. Цивілізація міста вовчиці потопала, мов острів. Бекафумі замкнув сієнське малярство на ключ і викинув його у прірву часу.

Я виходжу у місто, яке готується до щоденної passegiata, але й далі мені з гадки не йдуть померлі багато століть тому малярі. Несподівано пригадалася одна з постатей на фресці Амброджо Лоренцеті з Палацо Публіко. Ця постать